І

Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.

Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.

Я р о с л а в

Великий строк господь менi поклав,

Щоб мiг свою державу я устроїть.

Але якби я тiльки будував...

А то ж нiколи не складав я зброї

I, як Iзраїль, цеглу на стiнах

Я клав мiцну, але з мечем в руках.

Та не пройшли на марно цi труди -

Всiх ворогiв я нинi побiдив.

I ось тепер з кончиною Мстислава

В моїх руках вся Руськая держава

Знов зiбрана, єдина i мiцна.

(Пiдводиться з гордiстю).

Вона стоїть, немов свята стiна,

Як захист всiх народiв християнських

I всiх скарбiв ученiй вiкових

Вiд Азiї кочовникiв поганських.

Про це в краях повiдайте своїх,

О ви, посли сусiднього кордону

Угорської i Лядської держав,

Що твердо тут тримає оборону

Європи сторож - руський Ярослав.

(Сiдає).

Але господь послав нове нам горе -

Преставилась улюблена дочка

Єлизавета, що була за морем

Супругою Гаральда-Смiльчака.

Отож простiть, що ця печаль родинна

Нам не дає прийняти вас гостинно

I вшанувати зараз як би слiд.

Ви ж королям, братам моїм ласкавим,

Мiй передайте, прошу вас, привiт.

Ярослав пiдводиться.

Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав знову сiдає на своє тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному задумi.

Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя її нiби пом'якшало, крiзь риси колишньої твердостi i честолюбства все яснiше проступають прояви жiночої турботи i суму.

I н г i г е р д а

Та годi-бо. Облиш думки журливi

I розуму ясного не мути...

Таке життя: за кожен рiк щасливий

Повиннi ми утратами платить...

Я р о с л а в

Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,

Дочку любиму в дальню сторону,

Щоб одiгнати привиди проклятi,

Якi на Русь хотiла ти вернуть.

Мовчи вже краще! Не життя, а ти

Взяла у мене викуп цей безбожний

За те, що стяг Гаральда переможний

Тобi на втiху я не допустив.

I н г i г е р д а

(з сумом).

Зазнали ми тодi гiркої втрати...

Багато слiз сама я пролила...

Зате тепер навчилась шанувати

Любов i мир родинного житла...

Прости мене, мiй княже господине,

Коли тобi я болю завдала.

Я р о с л а в

(зворушений, притягає її за руки).

Моя старенька... Друже мiй, Iрино!

Коли за щастя платим ми судьбi,

То i вона втiшає нас в журбi,

Ось як тепер, вертаючи дружину.

I не вертає навiть, а нову

Тебе дає господь наш милосердний,

Бо замiсть гордої, палкої Iнгiгерди

Я лагiдну Iрину обiйму!

(Обнiмає Iнгiгерду).

Iриночко, моя дружина бiдна,

З тобою вдвох ми все життя пройшли.

Було й тобi, напевно, часом кривдно,

Терпiв i я твої свавiльства злi.

Але не зло в минулому я бачу,

Хоч часто гнiв ти в серцi берегла,

Зате завжди воно було гаряче,

В добрi i злi для мене ти жила.

Так, беремо ми в юностi супругу,

Проте її не знаємо тодi,

I лиш в тривогах, втратах i бiдi

На схилку днiв пiзнаємо в нiй друга.

(Знову схиляє голову на руки в сумному задумi).

I н г i г е р д а

Повiр менi, мiй друже господине,

Хоч не завжди корилась я тобi,

Але в ясну i темную годину

Лише твоїй я вiрила судьбi.

Бере й цiлує його руку, тодi виходить.

II

Я р о с л а в

(пiдводиться).

Мабуть, i їй тепер нелегко стало,