Єдиний кут свiй бачиш, я ж усю

Вiд самого пiдмурка до хреста.

Варта розв'язує Турвальда.

Га р а л ь д

(кидає йому великий гаман з золотом).

Не вартий ти помилування, дурень!

Принцесi дякуй за своє життя. Плати вину!

Слав'ята i Ярун вiдлiчують грошi i дають Людомиру.

Т у р в а л ь д

(випростується з дурним смiхом).

Тепер, ха-ха, я вiльний.

I дiвку цю я золотом купив!

(Хапає в обiйми Милушу).

Вона моя!

Ж у р е й к о

(кидається до нього),

То пропадай же, клятий!

(Вражає Турвальда ножем, той падає).

Я р о с л а в

(в страшному гнiвi).

Держiть його!

Але Журейко зник у натовпi. Гаральдовi варяги кидаються, вихопкзши меч, на Людомира й Милушу.

Гей, рицарi, до зброї!

Рубайте всiх!

Але Микита з силою вiдштовхує перших двох варягiв.

М и к и т а

Геть проклятi заброди!

Варта й юрба будiвникiв мит'тю вiдтiсняє й обеззброює варягiв. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.

Я р о с л а в

Ось бачиш, люба доню, мудрий лад

Не насадити кроткими руками,

Немов троянд i лiлiй тихий сад.

Як дiїїсий лiс мотиками, роками

Державне поле треба корчувать,

Щоб гиросла на ньому благодать.

Да буде мир! I богом я клянусь,

Що кожного вразить моя сокира,

Хто збаламутить Київ наш i Русь,

Хто осквернить насильством справу миру,

Як каменщик, що оголив ножа,

Коли я суд перед людьми держав.

Тепер до працi. Хай живуть навiки

Державна Русь i Київ наш великий!

Вигуки. Сурми.

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

"КВIТНЕВИЙ СНIГ"

1032 р.

Той самий лужок перед княжим замком в Києвi, що й у попередньому актi. Але тепер усе: i луг, i дерева, i виступи стiн, дверей та вiкон замку - занесене несподiваним квiтневим снiгом, що випав вночi i не встиг ще нi пожовкнути, нi розтанути.

Чудовий сонячний ранок з легким приморозком. З правого боку лугу збудовано дерев'яний помiст, який зараз кiлька отрокiв i майстрiв застилають червоним сукном, iншi ладнають крiсла.

Бiля брами стоїть, опершись на топірець, хмурий воїн.

І

З замкової брами виходить Людомир. Спинившись бiля ворiт, вiн дивиться примруженими i прикритими рукою очима на снiг i непохвальне хитає головою.

Л ю д о м и р

(до вартового).

Диви, яке! У квiтнi раптом снiг!

Уже весна дерева розбудила,

Уже струмки побiгли по ярах

I Хоре 1 великий зняв покрови бiлi

З усiх полiв i в зелень їх одяг.

Аж раптом снiг... не гоже... не добро.

З давнiх-давен такого не чували,

Щоб снiг новий у квiтнi. Не гаразд...

Хiба в той рiк, як Володимир князь

Старих богiв повикидав в Днiпро...

(Хитає головою),

Еге.. еге... було це в рiк печалi...

Ось i тепер... не гоже... не добро...

Лиш воронам це радiсть. Ворон кряче

На снiг новий. Бо - кажуть, прилетiв

З-за моря крук, отож воно i значить:

Гаральд цей крук, i на голубку нашу

На бiлую... вiн кiгтi нагострив.

1 Хоре - божество у слов'ян.

З лiвого боку виходять Давид i Ратибор, двоє похмурих новгородських мужiв, солiдно вдягнених в суконнi шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх спиняє.

В а р т о в и й.

Не можна в терем. Хто ви єсть?

Р а т и б о р

(суворо, басом).

Пусти.

Ми нарочитi мужi Новгородськi

Давид i Ратибор.

Д а в и д

(улесливо, тенором).

Шукаєм мнiха

По iменi Микита. Сей монах

Живе у князя i малює книги.

В а р т о в и й

Проходьте.

Л ю д о м и р

Не люблю цих дзвонарiв.

Давид i Ратибор проходять в браму.

З мiста, але з правого боку, знизу через яр пiдiймається схвильована і задихана Милуша. Вгледiвши батька, вона пiдбiгає до нього.