Мiй тату, там прийшов

Якийсь мандрiвець, видом надто дивен.

I передав оцей молитвослов...

(Дає Ярославу).

I просить, щоб...

Я р о с л а в

(дуже схвильований).

Великий боже! Де ти...

Хто дав тобi? Та це ж Єлизавети

Молитвослов! Веди його сюди!

Входять Микита i Джема. Вiн в рудуватому одязi пiлiгрима, в сандалiях, з непокритою головою, з вiдкритим капюшоном; вона в короткiй спiдницi i сандалiях, з цитрою в руках.

Я р о с л а в

Микито! Ти? Невже ти був у неї?

Кажи ж мерщiй!

М и к и т а

Багато, княже, де я

Помандрував i землю iсходив

З того часу, як в розпачi i горi

Покинув Київ в ту нещасну нiч...

Я побував i в Римi, i за морем,

Скрiзь гнав мене, неначе божий бич,

Про батька згубу невiдчепний спомин...

Нарештi, вже на третiй, мабуть, рiк

В Норвегiю причалив я свiй човен...

Я р о с л а в

(нетерпляче).

Ну, що ж вона, її ж ти бачить мiг!

Ти говорити з нею мiг, щасливий!

М и к и т а

Бiля вiкна, самотня i журлива,

Вона сидiла в замку короля

I все туди дивилась, де земля,

Здавалось їй, на пiвдень простяглась,

I сумно так спiвала край вiкна,

Що в серцi гостра закипала жалiсть.

Я р о с л а в

О боже мiй! Як мучилась вона!

М и к и т а

Про Київ все спiвала недосяжний

I так згасала, мов свята свiча...

Коли ж прийшов її останнiй час,

Дала менi цей молитовник княжий,

Щоб я тобi на спомин передав.

Я р о с л а в

(цiлує книжечку).

Бiдняточко... Якби я тiльки знав...

М и к и т а

I ще тебе просила, вже окремо,

Щоб прихилив у себе бiдну Джему,

Яка весь час отам на чужинi

Була при нiй i подiляла з нею

I сум за рiдним краєм, i пiснi,

Хоч в рiзнi землi линули душею.

Я р о с л а в

(кладе руку на плече Джемi).

Її iм'ям тобi я все зроблю

I з радiстю у себе прихилю.

Коли ж захочеш далi в землю рiдну,

Тебе туди вiдправлю в час погiдний,

Лиш розкажи, як з нею ти жила,

Як сум її в цих струнах зберегла...

Д ж е м а

О, дякую тобi, великий княже!

Нехай розкажуть струни гомiнкi,

Нехай пiснi мої тобi розкажуть

Про сум твоєї любої дочки...

Твою дочку всiм серцем я любила...

Про мене ж не турбуйся, мiй сеньйоре,

До мандрiв довгих звикла я в життi,

Пiду й тепер, за тим пiду, хто в горi

Мене утiшив на моїй путi...

Не як коханка... Як раба служить

Тепер я буду доброму Микитi...

Дозволь менi цi струни розбудить,

Щоб Ельзи душу викликать на мить.

(Сiдає й бере на цитрi кiлька акордiв, тодi спiває).

Отак вона сидiла

У замку край вiкна,

Дивилася на хвилi,

На бурнi, сивi хвилi,

Самотня i сумна.

Туди дивилась, бiдна,

Де в дальнiй далинi

Десь край лишився рiдний,

Десь Київ сяє рiдний

На сонцi в вишинi.

Коли ж плили стрункiї

На морi кораблi,

Вона спiвала - в Київ,

Полинула б я в Київ,

До рiдної землi...

I все спiвала з плачем:

О Київ, рiдний край...

Тебе вже не побачу,

Тебе вже не побачу,

Прощай, навiк прощай!

Я р о с л а в

(витирає очi).

Бiдняточко... моя Єлизавето,

Прости мене, що не помiг тобi.

Тобi ж спасибi... втiшила мене ти.

Цiлющi сльози визвала в журбi.

IV

Хутко входять задиханi Сильвестр i Свiчкогас, ведучи грецького купця Парфенiя.

С и л ь в е с т р

Пробач нас, княже, ледве розшукали

Цього ми грека в ближньому кружалi,

Де чашi вiн зi смаком вихиляв.

С в i ч к о г а с

(витирає губи рукою).

Насилу вже його я розшукав...

Я р о с л а в

Найпаче ти - стезя, мабуть, знайома.

Недурно вуса мокрi од вина.

(До грека).

Ти, може, справдi випив, що загнув