Ридає, схилившись над нею.

М и л у ш а

(слабою рукою голубить його волосся).

Не плач, коханий... ти ж мене любив,

I ця любов тобi життя зогрiє...

Прощай...

Вмирає.

Ж у р е й к о

(нiжно цiлує її).

Прощай. Умерла. Згасли вiї...

Ярослав знiмає шапку. Всi роблять так само.

Ж у р е й к о

(пiдводиться).

Прощай, мiй княже. Поховай її...

Я ж понесу далеко серця сум

В степи широкi... в мовчазнi гаї,

У синє море сум свiй понесу...

Я р о с л а в

(бере Журейка за руки).

Зостанься тут, мiй каменщик одважний,

Тобi я дам оселю, землю, сад,

В моїй дружинi будеш мужем княжим,

Менi самому будеш друг i брат,

Тобi як князь воздам за вiрну душу.

Ж у р е й к о

(сумно).

Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi...

Поїду я в далекi тi краї,

Де зараз тiльки орди кочовi,

А згодом стане Руськая держава.

Там мiг би я твоїй служити справi,

Лиш перстень дай князiвський iменний,

Щоб при нагодi вiрили менi.

Я р о с л а в

(знiмає з пальця перстень).

Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.

I як тривога, в Київ поспiшай.

Журейко бере й цiлує перстень, а потiм схиляється над Милушею.

Я р о с л а в

Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.

Її ж несiть з пошаною у храм.

Повертається, щоб iти.

М и к и т а

(виступає вперед).

Спинися, княже! Перед тiлом сим

Признай хоч раз, що ти лукав єси,

Що кривдою i смертiю завжди

Платив ти всiм за службу i труди,

I всi тебе покинуть в час бiди,

Як каменщик, якого засудив,

Як цей Гаральд, якого ти прогнав,

Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,

Якого ти ожесточив даремно.

I я пiду од тебе, Ярослав!

I будеш ти самотнiй в час лихий,

Як в лiсi вовк або лукавий змiй!

Я р о с л а в

Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля

За мене встане! Люди, гори, рiки!

М и к и т а

Яка земля? Чи Новгород великий,

Який тебе три рази визволяв

I стол добув князiвський золотий!

То чим йому за це ти заплатив?

Тим, що убив чесного Коснятина,

Що спас тебе вiд смертi i ганьби

Та що ладью твоєї ж бо судьби,

В якiй хотiв ти за море полинуть,

Вiн скерував на княжий цей вiнець!

Я р о с л а в

(в гнiвi).

Як смiєш ти! I не тобi, чернець,

Я вiдповiм за всi мої провини!

М и к и т а

Так, не менi, хоч син я Коснятина, -

Народ тебе судитиме один...

Я р о с л а в

(вiдступає вражений).

Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?

М и к и т а

Дивуєшся? Що не вразив iз местi

Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить

Я Новгорода вiрностi i честi...

Тебе господь за мене поразить.

Я р о с л а в

(з великою гiднiстю). \

Так, господу i руському народу

Я вiдповiм за всi мої дiла.

I хоч часами плутана була

Моя стезя i помацки проходу

Серед страшних шукав я перешкод,

I помилки робив я неминучi,

I сто разiв зривався я iз кручi, -

Завжди мене мiй рятував народ.

Зате i я служив йому сумлiнно

I рятував, як мiг, в тяжкi часи.

Тому й скарав чесного Коснятина,

Що вiн порушив спокiй на Русi

I мирний лад, що довгими роками

I вiйнами народу я змiцнив,

Хотiв вiн кинуть жадними руками

На терези усобної вiйни.

Цього не мiг простити я нiкому,

Бо вищих я не вiдаю скарбiв,

Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,

Якi весь вiк я чесно боронив.

I, поки жив, стояти я клянусь

За руську правду i єдину Русь!

З а в i с а.

ДIЯ П'ЯТА

ПЕРША ВIДМIНА

"Г У С Л I I М Е Ч"

1036 р.

Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.