М и л у ш а

Ой любий тату! Що я зараз чула!

Ходiм сюди!

(Одводить його далi од брами).

Не знаю, що й робить.

Л ю д о м и р

Та що таке, що скоїлось?

М и л у ш а

На торзi

Зустрiла я одного тесляра,

Який тодi з Журейком працював.

О ладо мiй! Невже вiн повернувся?

Невже тебе побачу знову я?

Л ю д о м и р

Хто повернувсь?

М и л у ш а

Та ладо ж любий мiй!

Клянеться тесля, що його вiн бачив,

В печерах на Звiринцi десь живе,

Ховається i лиш вночi виходить.

Туди мерщiй!

Л ю д о м и р

Так ось що значив снiг!

Звалився вiн на голову тобi.

До нього йти!.. А ти хiба забула,

Що клявся, князь Журейка покарать?

М и л у ш а

(ламає руки).

Ой лишенько! Його ще справдi схоплять...

Що ж дiяти? Просить князiвну. Нi!

Сама пiду i в ноги кинусь князю,

Адже ж Гаральд приїхав на весiлля,

I, може, князь на радощах простить...

Л ю д о м и р

(хитаючи головою).

Навряд, Милуша, дуже вiн зрадiє,

Що люба доня вийде за порiг

I назавжди покине рiдний Київ.

Коли б її затримати вiн мiг...

Але в князiв потреби, бач, не тiї...

Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.

Отак-то i звалився в квiтнi снiг

На голову i нам... i Ярославу...

Таке, бач, доню, дiло наше...

II

З-за брами чути гучнi й високi звуки сурм, i з ворiт виходить змiна варти.

М и л у ш а

(зi страхом).

Князь!

(Одводить батька праворуч до яру).

Хвилина мовчання, пiсля якої в морозному повiтрi чути веселий дiвочий смiх. З-за брами на лужок вибiгає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидвi в соболевих шубках, рум'янi й свiжi вiд морозу.

А н н а

Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?

Дивись, як гарно! Сонечко яке!

А снiг який чистенький i не м'ятий,

Яке повiтря свiже i п'янке!

Як весело! Їй-бо, це краще квiтiв.

Весняний снiг в апрiлi - це, мабуть,

Привiз Гаральд з країн тих льодовитих,

Де хуртовини цiлий рiк метуть!

Щасливиця! Такого мати лада!

По всiй землi iм'я його гримить!

На всi моря його сягає влада,

Норвегiї король! I цiлий свiт

Твоє iм'я з ним поряд повторяє!

Є л и з а в е т а

Оце мене i мучить i гнiтить...

Подумай лиш! Од краю i до краю

Лилася кров в походах тих гучних,

I скiльки жертв невинних проклинали

Моє iм'я... а це великий грiх,

Його не змить нi каяттям, нi жалем.

А н н а

При чому ж ти! Мужчини всi такi.

Їм лиш давай добичу та походи,

А що десь там чекають їх жiнки, -

Байдуже їм, хоча за нашу вроду

Вони i б'ються нiби по свiтах.

Та не сумуй. Тепер вiн споважнiє,

Як став король, а не мандрiвний птах,

I будеш з ним в Норвегiї сидiти,

Полотна прясти й колисати дiти!

Є л и з а в е т а

О боже мiй... покинуть рiдний Київ

I рiдний край... Я не знесу розлуки.

А н н а

(зiтхає).

Це справдi зле. Але дiвочу руку

Завжди жених, де схоче, поведе,

Ох, i мене такая ж доля жде!

Адже мене король французький свата.

I як на це погодиться наш тато,

То доведеться їхати в Париж!

А це менi неначе гострий нiж!

Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,

Доми холоднi, вулицi бруднi.

Та ще вовки десь поряд виють в хащах,

Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,

Не кажучи уже про кавуни.

Є л и з а в е т а

(зiтхнувши).

Ласунка люба!.. Що ж менi казати!

Де я знайду чудових стiльки книг,

Такi пiснi, як в Києвi у тата,

Що королiв мудрiший всiх земних.

А Київ наш - зелений i прозорий!

Днiпро широкий... кучерявi гори,

Палати бiлi, банї золотi...

Де ще красу подiбную знайти?

I це все кинуть... Тата, отнiй дiм?

А н н а

Та ну-бо, годi! Годi сумувати.

Ще, може, щось придумаєм, зажди...