Що, перш як доню сватати мою,

Пора тобi удiла мати в свiтi

I всамперед вiтчизну i сiм'ю,

Бо князю руському негоже вiддавати

Свою дочку бездольному пiрату,

Хоча б вiн був грозою всiх морiв.

Iди, здобудь корону, землю, славу,

Тодi вертайсь до доньки Ярослава

I радiсних, клянусь, дiждешся слiв.

Г а р а л ь д

Спасибi, конунг. Виклик твiй приймаю

I доведу, що справжнiй я варяг!

Я завтра же вiтрила напинаю -

I заблищить мiй меч, немов зоря!

I де б не був - в човнi, в бою, в наметi,

До тебе лиш, моя Єлизавето,

Я думкою полину крiзь моря!

Ярослав i Сильвестр виходять за браму, Єлизавета повiльно йде за ними, кивнувши головою Гаральду.

Є л и з а в е т а

Прощай, Гаральде! Хай тебе господь

Хранить в путi, а я молитись буду,

Щоб вiн тобi вiтчизну повернув.

Г а р а л ь д

(затримує її, вхопивши за руку).

О, не виходь! Залишся хоч на хвилю,

Дозволь менi в прощальную цю мить

Востаннє надивитись в очi милi,

Щоб дух сумний надiєю змiцнить.

Благаю, сядь, принцесо. Коло тебе,

Бiля твоїх дозволь схилитись нiг.

(Змушує її сiсти на лаву i сам сiдає бiля її нiг).

Ти, як зоря пiвнiчная на небi,

Сiятимеш менi в путях моїх.

То накажи ж, моя царице-дiво,

Що мушу я в твою свершити честь,

Якi скарби нечуванi i дива

Тобi в бою дiстати i привезть.

Ти любиш храми - хочеш, iз Софiї

Святиню вищу - чашi золотiї -

В Царградi я дiстану й привезу?

Є л и з а в е т а

Не в золотi краса Софiї храма,

А в спiвах дивних, що пiд куполами

Лунають там в блискучiй вишинi, -

Цих спiвiв ти не привезеш менi,

Їх ангели спiвати научили.

Г а р а л ь д

(спантеличений).

Нi, купола, звичайно, не знiму

I спiву взяти в руки не зумiю,

Але як справдi ангели в Софiї

Чи в кесаря спiвають в терему,

Тодi, клянусь, хоч одного зловлю

I з вiсткою до тебе надiшлю!

Є л и з а в е т а

(смiється).

Господь з тобою, княже! Та хiба

Людина може ангела впiймати!

Га р а л ь д

(з досадою).

То що ж робити! О, яка журба,

Нiчим тебе не вмiю вшанувати.

Ну, хочеш, я з Дамаска привезу

Тобi таку чудову бiрюзу,

Що, мов блакить, зорiтиме у хатi?

Є л и з а в е т а

(пiдводиться).

Прощай, Гаральде! Бог тебе храни.

Повiр, скарбiв таких менi не треба.

Коли вже хочеш, привези менi

З того Дамаска, де пiд ясним небом

Почив спiвець великий Iоанн,

З його могили рожу чи тюльпан.

IV

Ця розмова раптом перебивається галасом i криками, i на луг ввалюється цiла юрба збуджених людей: теслi з сокирами i пилами, каменщики з молотками i шпаглями та iншi. На чолi натовпу каменщик Журейко, вродливий, ставний, чорнобородий муж. Вiн веде пiд руку Людомира, сивого дiда, за яким iде Милуша, гарна дiвчина в простому селянському одязi - бiлiй сорочцi i барвистiй чорно-червонiй запасцi. Тут же двоє селян тримають зв'язаного молодого варяга Турвальда. Далi Слав'ята i Микита.

Г о л о с и з н а т о в п у

– Суда i правди! Покарай його!

– Казни убивцю! Годi вже терпiти!

– Геть кривдникiв!

Мирослав i варта, що вийшли з замку, марно намагаються вiдтiснити юрбу.

М и р о с л а в

Назад! Не можна тут!

Вертайтеся! Як смiєте свавiльно

Пiд теремом збиратись i кричать!

По що прийшли?

Ж у р е й к о

По суд i правду княжу!

Суда i правди вимагаєм ми!

Вбiгають кiлька варягiв i кидаються на визвiл Турвальда, оголивши мечi.

В а р я г и

Тримайсь, Турвальде! Розв'яжiть його!

Або негайно всiх вас тут...

Г а р а л ь д

(миттю кидається до варягiв).

Назад!

Варяги з сухим ремством вiдступають. Єлизавета йде до брами.

Г о л о с и

– Суда i правди! Покарать злочинця!

– - Суда i правди! Правди i суда!

– Казни убивцю! Геть варягiв!

З брами виходить Ярослав. За ним Iнгiгерда, Анна i дехто з дружини.

Я р о с л а в