Пора, здається, убиратись в шати,

Твого Гаральда зустрiчать. Ходiм!

Iдуть повiльно до брами. Милуша кидається за ними навздогiн.

III

Тим часом з ворiт замку виходить Давид i Ратибор в супроводi хмурого Микити, який, порiвнявшись з князiвнами, поштиво їм уклоняється.

А н н а

(озирнувшись на Микиту).

Чого вiн ходить мнiхом, цей Микита,

Замiсть шукати долi на конi,

Як iншi мужi славнi i мiцнi?

Чи не тебе вiн покохав несито,

Що з горя заховав свою судьбу

I серця жар пiд чорний цей клобук? 1

Дивись менi! Чогось на тебе вiн

Скидає оком прикрим, мов полин.

1 Клобук - висока цилiндрична шапка з покрива-

лом. Носять православнi монахи.

Виходять.

Р а т и б о р

(озираючись на князiвен).

Хто цi дiвицi? Дщерi Ровоама?

Колiно нечестивого царя?

Д а в и д

(озираючись).

Ушей тут много зайвих i чужих,

То потечемо лучше на Подольє

В подвiр'я наше, поговорим там.

М и к и т а

Нi, зараз я невiльний, бо наряд

Менi дав князь i нехтувать не можу.

Д а в и д

То сядьмо тут.

Струшує снiг на лавцi бiля статуї лева й сiдає.

Р а т и б о р

(сiдає поряд).

Нам дивно чути, брате,

Що сам себе невiльним ти зовеш,

Що служиш ти, виходить, супостату

I нечестивих уряди блюдеш.

Не те я мислив: коли нам сказали,

Що в Києвi тут бачили тебе

В одежi мнiха, в князя пiд началом,

То радостi iсповнились серця.

Гадали ми, що тайно в стан ворожий

Проникнув ти, щоб мстити за отця,

За Новгород великий, город божий,

Чиї вольностi зламав цей Ровоам!

М и к и т а

(стримано).

Менi казать не треба - знаю сам,

Але чи варто мстити Ярославу,

Коли тепер будує вiн державу

I Новгород мiцнiє разом з ним?

Р а т и б о р

(обурений).

Як Новгород мiцнiє? Наче грiм,

На город наш нове звалилось горе:

В похiд нещасний Ульф, Рагнвальдiв син,

Водив полки в якiсь Зирянськi гори,

I кiлька тисяч наших край землi,

Бiля Ворiт Залiзних, полягли.

Д а в и д

(зiтхнувши).

Мої сини погибли там обоє

I тисячi iних хоробрих воїв.

Р а т и б о р

А Ульф живий! I знову Ярослав

Його до пас посадить.

М и к и т а

Вже вiдняв

Великий князь посадництво у нього,

На Ульфа вiн страшку обрушив лють.

Р а т и б о р

Це все одно! Бо кривд минулих мкого,

I всi вони до бога вопiють!

Возстань i мсти! Згадай, що ти Микита!

Син Коснятина славного того,

Що вiрностi зразок був знаменитий,

Коли човни князiвськi порубав -

Щоб на Русi був князем Ярослав!

А вiн його за вiрнiсть заточив!

Возстань i мсти! Тобi належить гнiв

I местi меч, як сину Коснятина,

Добриничу, наслiднику князiв!

М и к и т а

(випростується схвильований).

Так, я Добринич. Скоро вже три роки,

Як я живу в цiм станi ворогiв,

Куди мене привiв священний гнiв

I жажда помсти. Пильно крок за кроком

Ходжу за князем i ховаю нiж -

О боже мiй!
– пiд цим убранням миру...

Але чи можу зважитись я щиро

Його вразити зараз! I коли ж!

Коли пiзнав так близько розум дивний

Мудрiшого з усiх земних царiв,

Пiзнав того, хто не лише в добрi,

А навiть в злi, i в хибах все ж нехибний,

Немов насправдi вишнього рука

Його веде до правди в помилках!

Що б не робив i як би не блукав, -

Завжди мети доходить Ярослав!

Давид i Ратибор пiдводяться.

Р а т и б о р

Прощай, Микито! Тiльки пам'ятай,

Що Новгород чужий тобi навiки!

Виходять, пiднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку i примушує повернутись.