(пiдводиться).

Я мандрував багато i далеко

I рiдний край давно вже залишив...

Є л и з а в е т а

А де ж твiй край?

М и к и т а

То Новгород великий.

Є л и з а в е т а

Суворий край...

(Здригнувшись).

Я народилась там,

Але тремчу, коли його згадаю...

Б'ють на сполох... пожежа... Буйнi крики...

Убивство... кров...

М и к и т а

(хмуро).

То кров людей свята,

Яку не ми, а iншi проливали...

Є л и з а в е т а

Тодi була дитина я мала,

Але й тепер ту радiсть вiдчуваю,

Яка мене, мов сонце, пройняла,

Коли сюди приїхали ми в маї,

I солов'ї спiвали над Днiпром,

Що миготiв на сонцi серебром,

I Київ враз засяяв перед нами

Серед дерев златими куполами.

З того часу я Київ полюбила.

Не там, а тут моя вiтчизна мила.

Прости, тобi я болю завдала.

М и к и т а

Дарма - аби ти радiсна була...

Чути тупiт кiнських копит, i за хвилину в галерею вбiгає Анна, сестра Єлизавети, трохи старша за неї дiвчина, жвава й схвильована. На лiвiй руцi, на рукавичцi, вона тримає мисливського сокола. Не звертаючи уваги на поклони ченцiв, вона кидається до сестри.

А н н а

Яка ж я рада, що знайшла тебе!

Де мама? В церквi?

Є л и з а в е т а

(киває).

А н н а

Так-бо ж я i знала!

Спiзнилась знов! Ну, буде прочухан...

Є л и з а в е т а

Та як же ти... ще з соколом!

А н н а

Ну що ж!

Коли ж такая трапилась пригода,

Що й досi я не схаменусь нiяк!

Є л и з а в ет а

Та що ж таке?

А н н а

Пiд Вишгородом я

На лебедiв уранцi полювала.

Аж гульк, дивлюсь, iз лiсової мли

Ватага суне витязiв удалих

З богатирем прегарним на чолi.

Напевно, то якiсь новi варяги,

Бо в нас таких не зустрiчала я...

Так чи не так, острогами коня

Я стиснула i далi од ватаги!

Дивлюсь назад - вiн скаче наздогiн!

Є л и з а в е т а

Хто наздогiн?

А н н а

Та той варязький витязь...

Я ще хутчiш - що мить, то ближче вiн.

Аж до Гори я не могла спинитись,

I тiльки стук загрозливий копит

За спиною я близько почувала.

Є л и з а в е т а

Безумная!

А н н а

Аж ось коло ворiт

Його, мабуть, застава затримала,

I я сюди, нарештi, утекла!

Аж стисло дух!

С и л ь в е с т р

Та хто ж цей окаянний?

Його схопити треба!

А н н а

Менше з тим!

Аби вiд мами тiльки не попало.

Пiду скорiш до церкви...

Є л и з а в е т а

Схаменись!

Ти ж з соколом!

А н н а

I справдi... що ж робить...

Вiзьми його, голубко, хоч на мить.

Передає Єлизаветi сокола, та бере.

III

Чути тупiт багатьох коней, i зараз же по тому в

галерею вбiгає Гаральд, молодий, ставний i вродливий норвежець з смiливим обличчям, з рудо - золотавим волоссям. Злякана Єлизавета вiдступає й горнеться до Сильвестра, а Гаральд пiдходить до Анни. Кiлька варягiв входять за ним.

Гаральд

Нарештi я догнав тебе, царiвно!

Даремно ти тiкала, бо вели

Мене сюди мої пригоди дивнi,

Коли я плив до вашої землi...

Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,

Хто дiвчина ота свiтловолоса...

Бiля монаха чорного, отам?

Хапає Анну за руку. Але Єлизавета вже зникла за поворотом галереї.

А н н а

Ця дiвчина? Спитай у неї сам.

Мене ж облиш.

Г а р а л ь д

О, дiвчина чудова...

Так ось куди судьба мене тягла...

(Стоїть приголомшений).

З лiвого боку вертається почет Iнгiгерди. Попереду йде сама Iнгiгерда поряд iз збентеженою Єлизаветою, яка, винувато похиливши голову, слухає догану матерi.

I н г i г е р д а

Яка ганьба! До церкви не прийшла,

В святi часи ганяєш десь по ловах,

Немов хлопчак який дурноголовий!

Де розум твiй? Як смiла в божий храм

Ти увiйти з оцим нечистим птахом?

А ще князiвна! Дiвчина! Що ж там

Подумали про тебе всi монахи!

Є л и з а в е т а

(крiзь сльози).

Пробач менi... не знала...

Г а р а л ь д

(швидко пiдходить до Iнгiгерди i схиляється перед нею на одне колiно).