оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря.

Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.

Збоку. Внизу. Відкритий простір - це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч.

І просто розчахнуте навстіж небо.

І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, Що я на висоті хмар. А

це - дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав

106

107

голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було

чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не

означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в

усвідомлення висоти.

Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто

безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.

Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:

– Льолік, можеш вставати!

Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі

тіні чіткі та об'ємні.

Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, - я розумів, що він боїться глянути

в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху

корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.

Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого

настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком.

Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що

мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.

Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що

Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше - можливо, саму суть

глибини.

І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула

Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння.

Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав

траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на

власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи

його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І

Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки

витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється

на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.

Я залишився сам.

Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.

Так закінчив Льолік.

Терезка сідлає номада

1

Він витер заслинені губи.

– І ти можеш це пояснити?
– спитала Терезка.

– Звичайно, але навіщо?

– Просто так, для мене.

– Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти. З

видцями таке буває.

Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.

Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка

повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.

– Добрий день!
– голосно привітав ЇЇ Антон.

Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з'яву поглядом і

відчула, як у голові зсунулися плити. Стало тихо.

Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?

Жінка виглядала років десь так на п'ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і

сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала плоскогубці

з сіро-блакитними ручками, у лівій - незапалену сиґарету (ПРИЛУКИ, відмітила

Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).

Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.

– У вас не будзє вагню?
– врешті наважилася та. Антон, припалюючи дрібно

тремтячу цигарку, сказав:

– Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось... Я Антон, а то -

Тереза.

108

109

– А мене Марією звати. Розказаць?
– перепитала вона, розкурюючи сиґарету.
–

Та шо вам розказаць, діти?