найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили

важкезний рояль.

Терезка недовірливо перепитала:

– Скільки, кажете, Ви мали нервових зривів? СІМ?!! ~ Да, я мала сім нервових

сривів!

Слова, мов блискавки, проскочили всередину, і вона відчула, як

(тр і с к а й)

тонка струна обірвалася, і ґранд-рояль зі свистом полетів униз. її ликнула

така легкість, що Терезка заверещала

(прори в а й с я)

(пррррори ва й с я, СУКО)

Лоскочуча легкість виявилася чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона

пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання - не думання, а

пізнання:

Я ПЕРЕЖИЛА СІМ НЕРВОВИХ ЗРИВІВ, ОДИН ЗА ОДНИМ, ІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ ПРИ ЗДОРОВОМУ

ГЛУЗДІ! Я ПЕРЕЖИЛА ЇХ І НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! Я НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! О БОЖЕ, Я НЕ

БОЖЕВІЛЬНА! НЕ БОЖЕВІЛЬНА!!!

Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, перед очима потемніло

112

Остання територія

Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.

Красиво дуже - з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвіницями.

Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з

операційних швів знімають марлеві пов'язки.

Вітер несе бинти за горизонт.

Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила спідницю й озирнулася в пошуках Антона.

Скидалося на те, що в чагарнику вона валялася одна.

Погляд вхопився за дві купки недопалків - білих і рудих. В її голові відразу

ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і

дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо «Треба, Настюха, побаза-рити». Він - бикуватий і самозакоханий, вона - блядовита, але...

Терезка завмерла. Десь уже вона це чула... Ні, вона ніби ледь задрімала, та

вчасно спохопилася. «Цікаво - сама вигадала, а ледь не купилася!»

Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі (у

всякому випадку - попередньому світі), виявлялося правдою в сусідньому.

З нею була жінка. Божевільна. Номад.

– Кинув мене, гад.
– сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос

був далеко-далеко...

Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На

душі було так дивно, як ніколи.

Дивно-дивно.

Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Так дивуються курчата, коли вилуплюються з

колумбового яйця.)

Під ногами зблиснула копійка.

Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Ну хто ще міг загубити монету, крім їхньої знайомої пані «Прилуки-будь особливим»?

113

?*?

Знову тілом пробігся легкий струм і злегка задежа-в'ючило. Жінка прохопилася, що вона з тридцять дев'ятого. А виглядала років десь на п'ятдесят, не більше.

Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася

після фіаско московської Олімпіади.

Божевільна. Номад.

Номад.

Адже я колись користалася з їхніх послуг. І не раз.

Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися. Пам'ятаєте?

На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на

прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав'ю - це

загадки з дитинства.

Оглядовий майданчик заповнила групка туристів - жодних видимих ознак

номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею - і

затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.

Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.

«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац!
– і

ти вже не тут, а хрінзнаде. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж

інші...»

«Хитро, - подумала вона.
– До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що

я люблю. Врешті-решт, це завжди гра з самим собою.»

Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала в напрямку вулиці

Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв

у назві вулиці.

Замість

вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало:

вул. НАБЕРЕЖНА

114

Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу дивилася на