зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та

самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові

риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота

білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник

боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»

«Як романтично, - замріялась Терезка.
– Зі мною так не розмовляли.»

Нагадавши собі дещо, вона озвалася:

– От ти тусувався з Курсантом... Антон кивнув головою.

– То ти знаєш, де він подівся?

Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це

залишиться таємницею. Однак Антон відповів:

– Курсант упав у небо.

– Як це? Метафорично?

– Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч

на Купала собі пузо порізав?

– Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.

105

– Я там був разом із ним. Як тільки-но взялося сіріти, я пішов шукати його.

Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.

Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П'ятки чорні, потріскані, а де-не-

де чисто-бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо

Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав

навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов - от яке в нього було

тоді лице.

Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері.

Може, ті, про які говорив Саня. Але сталося так, що він відкрити то їх

відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них... як би

це... дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе -

піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними

очима.

– І ти також пережив це?

Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому

спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.

– Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.

– Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до

тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні

дуже боявся відкритих місць... і все-таки шукав їх, попри свій жах перед

ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18.

Льолік хотів бути схожим на Сантехніка, а я - бодай на Льоліка.

Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п'ятках зашкарубло. Потім глянь на небо - і як не закричить!

Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.

Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої

години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині

липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця.

І голий, перемазаний землею та засохлою кров'ю Льолік. У нього була волохата

дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від

нелюдського страху - і волохата задниця на тлі хребта гір.

Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила

незгладиме враження.

Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той - пошепки. Десь хвилин через п'ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило.

Він пальцями вп'явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів

зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.

Але небо було як небо - безхмарне і синє. Глибоке.

Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно

сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта. Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого

довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі.

Нас крило небом. Безконечністю. Я відчув, як обісцявся.

Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив