Береться мудрiсть не iз заповiтiв,

А iз шукань i помилок гiрких...

В цiлому ж iдею поеми можна визначити як нелегке i часом болiсне шукання правди i мудростi життя разом з народом на користь вiтчизнi, шукання, в якому Ярославу допомагають не тiльки друзi, але й тi, хто, як Микита, повставали проти нього зi своєю особистою правдою, або тi, хто як Журейко. були скривдженi князем, але врятували його в бiдi, бо всiх їх єднала i примиряла любов до вiтчизни, до Києва, причаровувала приваблива особистiсть Ярослава. I в цьому свiтлi для нас особливо зворушливим є iсторичний факт незмiнної вiрностi Ярославу Великого Новгорода - факт, що дав менi дорогоцiнну можливiсть для створення цiлого ряду драматичних положень i сцен.

Автор.

ДIЙОВI ОСОБИ:

Ярослав, великий князь Київський.

Iнгiгерда, його дружина.

Єлизавета \

Анна - їх дiти.

Володимир /

Гаральд, витязь норвезький.

Микита, монах-художник.

Сильвестр, учений монах.

Людомир, старий селянин.

Милуша, його дочка.

Журейко, каменщик київський.

Давид \ нарочитi

Ратибор / мужi новгородськi.

Ульф, син Рангвальда, варяг.

Мирослав \ бояри

Слав'ята / київськi.

Ярун, тiун* (* Тiун- урядовець.) княжий.

Фока Свiчкогас, монах-переписувач.

Джема, дiвчина з Сiцiлiї, рабиня.

Роальд, начальник варязької дружини.

Парфенiй, грецький купець.

Турвальд, варяг.

Бояри, варяги, робiтники-будiвники, народ, челядь княжа. Дiється в Києвi в тридцятих роках XI столiття.

ДIЯ ПЕРША

"СОКIЛ"

1030

Галерея в княжому теремi в Києвi, яка веде iз внутрiшнiх покоїв до хатньої церкви. Крiзь легкi романськi арки галереї, що спираються на подвiйнi мармуровi колонки, видно далекi простори зелених лугiв i синього Днiпра. Тихий дзвiн лунає в ласкавiй тишi лiтнього ранку.

І

За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кiлька ченцiв-переписувачiв. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один молодий, вродливий монах Микита з чорною борiдкою на блiдiм обличчi; вiн малює заставки й мiнiатюри на книзi. Далi теж молодий, але гладкий i рум'яний монах Фока Свiчкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибивається з-пiд чорної шапочки. Роботою керує поважний старець, срiбно-кучерявий iєромонах Сильвестр з посохом i золотим хрестом на грудях.

С и л ь в е с т р

Благослови, господь, державний Київ,

Що на горi над голубим Днiпром

Пильнує мир i всi труди людськiї,

Що їх живить земля своїм добром.

Благослови, господь, твоїх людей,

Не забувай їх в радостi i в горi,

Оратая, що в полi ниву оре,

Строїтеля, що каменi кладе

I розчином скрiпляє наймiцнiшим,

Списателя, що праведним пером

Скарби словеснi в книгу перепише.

Який простiр, привiлля, тишина,

Як там гаї в далечинi синiють,

Лиш тихий дзвiн пiд ясним небом мрiє,

I спить пастушка бiля казана.

Бо крепок князь i власть його мiцна,

Бо Ярослав залiзними полками

Всiм ворогам дороги заградив,

I божий мир, як сонце над полями,

Над Києвом i Руссю заяснiв.

Отак-то всi повиннi шанувати,

Що на землi i мир, i тишина.

Потщитесь, браття, треба поспiшати,

Щоб книги всi переписати нам.

Бо скоро князь повернеться iз Чюдi,

Де воював i города воздвиг,

А повернувшись, зараз же розсудить,

Чи много ми переписали книг.

Прилежен-бо i часто книги чтяше.

Мов виноград у золотую чашу,

Вино словес вiн проливає в свiт.

М и к и т а

Благослови, премудрий отче, слово,-

Не те чеснота, лиш би книги чтить,

А щоб од книг зерно добра й любовi

В своїй душi посiяти й зростить.

С и л ь в е с т р

I просвiтить добром серця людськiї.

Такий i князь наш мудрий Ярослав.

Не тiльки сам жадає вiн Софiї,

Немов олень iсточника води,

Но нас усiх тим медом напував,

Що назбирав ще в роки молодi

Вiд мудрих книг, благословенних слiв.

Не вдав би тiлу своєму покою,

Доколi правди дверi не вiдкрив...

А скiльки вiн зазнав тяжких трудiв,

В яких боях кривавих iсполчався,

Якi поправ крамоли i лукавства,

Аж поки прах їх не розвiяв вiтер,

На отнiй стол не сiв i пота витер,

I цiлу Русь як древле об'єднав.