– Ну, маестро! Ну скажи, шо ти задумав? Шось епохальне, та? Ну хоч би

натякни!

Але маестро наче й забувається.

Він каже:

– Хлопці, а давайте краще на ваших гостей подивимося. Може, вони шось цікаве

нам підкажуть. Камо грядеши, так би мовити, і што дєлать, - маестро обводить

братів Коклюшів зміїним поглядом, і ті посміхаються зухвалості його мислі.

Несподівано - так несподівано, що брати Коклюші вмить переконуються у

демонічній природі маестра - до кімнати вервичкою входять троє заспаних, з

перекошеними тер-пугою обличчями омців.

– Здарова, рєбята!
– крізь спазм відрази до самого себе видавлює усмішку

перший. Від цього він проясняється світлом боротьби і видається Коклюшам

перемагаючим зло титаном.
– Дай пакурю!

Брати Коклюші все ще в прострації, чи, як модно тепер казати, зомлілі в

малімонах (або, для естетів високого стилю: нав'ючені в щтанах). Олег насипає

в бульбік дрібку трави.

З рук у руки вони передають бульбік перемагаючому зло омцеві. Той елеґантно

припалює собі запальничкою і затягується так глибоко, що здається - в

дитинстві йому вшили в грудну клітину вакуумний компресор. Омчанин передає

бульбік своєму товаришу, і той затягується не менш ретельно. Врешті баклажка

опиняється в руках мініатюрної дівчинки у перуці з вибіленими дредами.

236

– Катя, - видавлює вона, не розтуляючи вуст. Легені її повні диму, з грудей

рветься кашель, але Катя терпить до останнього.

Мовчанка. Катя видихає, кашляє і запаморочено трясе головою.

– Я Женя, - каже перший омчанин.
– А це Костя. Ви нє протів, єслі ми у вас

нємнога паживьом?

Маестро переводить погляд з одного іноземця на іншу. Він розпливається в

задоволеній посмішці й подумки тріумфує: саме те, що потрібно. Перед ним -

ах!
– відкрилося Дао.

– Квант, - представляється він, витягує перед собою руку з кишені й розкриває

долоню. Женя збирається потиснути її, але завмирає.

На маестровій долоні лежать два гральні кубики: Зіб

Виявилось, омці незле володіють українською. Легким, не обтяженим зайвими

канонами суржиком Женя перепо-вів історію їхніх поневірянь.

Прийшли, мовляв, рік тому на двірець в Омську і заскочили в перший потяг - і

так через цілу Росію. Омці назвали це «пілігримкою на собаках». Вони

потрапили на осінній з'їзд «Рейнбоу», але довго там не затримувалися, а

помандрували псами на захід. Зимою відлежувалися в Одесі на хаті в якогось

старого гіпі, з яким вони познайомилися «на Радуґє». Першого березня вони, у

відсутності господаря, вчинили на флеті невеличку пожежу і, поки сусіди

давали інтерв'ю перед телекамерою (згоріло ледь не півбудинку), потихеньку

добралися на двірець, а звідти - на Київ. Але потрапили чомусь до Львова.

У Львові омська трійця вирішила зависнути до кінця червня, а потім махнути на

Шипіт.

– Ми вам мєшать нє будем, - запевнила Катя.
– Дєнь-другой паживьом і свалім к

чьорту на кулічькі. Ми, вапшє, к Індєйцу приїхали, знаєте Колю Індєйця?

Чєрнушніка злоснава? Ет' ми к нему прієхалі.

237

Маестро запевнив, що знає всіх львівських чорнушників, як облуплених, а Колю

Індєйца - як пес буду. А до чорта на порічки вони завжди встигнуть.

Він зауважив, що Коля Індієць наразі набирається сил у психушці для нових

подвигів, тому - маестро робить делікатний жест долонею, ніби поправляє в

повітрі невидимий кучерик на кремі - тому він бере на себе відповідальність

за їхнє здоров'я і благополуччя. Маестро задоволено посміхається, побачивши

черговий знак долі: саме завдяки його старанням Індієць зараз насолоджується

стаціонарним харчуванням, а заодно і синдромом Котара. Маестро провів разом

із Колею направду незабутній тиждень у мандрах притонами львівської Індії. У

самому кінці маестро запропонував Колі виглянути з вікна одного будинку по

вул. Набережній, відомого серед львівських опіюшників як «Остання територія»

– лабіринту коридорів і кімнат, що перебував під наглядом треш-

концептуалістів. Коля виглянув.