відступає від цього плаского білого урвища, де зникають слова.

Я - це автор. Але не чекайте від нього сенсацій.

Аніж маєте вчитуватись у марення -«ще одного ненормального»', краще спробуйте

самі. Бог є Слово, до того ж Богом бути класно. (Тепер ясно, що вибирає

молоде покоління?)

Я - це парабола, сяюча крива крізь натовп точок, рух догори, way up. Але це

не має значення.

Бо це Свобода.

Страшно?

Об'єкт №8. АРХЕ

Чому я це роблю? Мені цікаво спостерігати за ним. За ними. Цікаво бути ними.

Бо найцікавіше - це полювання за собою.

248

»чч<«т»'''т«« г

* «ri* ,

Текст є ніщо, поки він не відділений від позначуваного. Немає розділення - і

Текст означає тільки Самого Себе. Тобто, є Богом. Вполювати себе - все одно, що спіймати себе на розділенні. Вичислити момент, коли ти сортуєш Ніщо на

Текст і Візію й опановуєш перше, пізнаючи друге. Письменництво - мистецтво

розставляння силець, але воно внутрішнє. Це полювання, де всі питання

вирішуються тет-а-тет - ти-і-текст. Тому-то я змушую Дереша на секунду

заплющити очі. Я міркую, чи здогадується він, - адже моя Гра, як на мене, варта найвищих похвал.

Вирішую, що скоро здогадається. На те він і Дереш.

Тому я висковзую з параші, майже стикаюся чолом із малим Коклюшем.

– І ще, - нагадую малому, поки є час.
– Якщо вона питатиметься про Дереша, кажи, що такого не існує. Запам'ятав?

– Дереш?! А хто такий Дереш?

– Несуттєво. Головне, щоб наша мала зрозуміла: його не існує.

– А навіщо це, маестро?

– А це вже тільки між мною і Дерешом.

Я негайно повертаюся в парашу і, скільки маю сил, втримуюся від задивляння

вглиб Сторінки. Очікую, поки мої посланці переведуть підмогу на тамтой бік

Останньої території.

Раз. Два.

Три.

Маестро виходить із параші. Він опиняється у просторому порожньому залі з

високою стелею й вікном, завішаним целофаном. Целофан голосно шелестить від

протягів - їх у будинку більше, ніж коридорів. Друзі вже давно пішли вперед.

Вітер.

Підійшовши до стіни, маестро підбирає з підлоги вуглину і виводить на стіні

кривуляки:

Истина ошеломляюща;

она настолько невероятна,

что мы каждую секунду предаем ее

ради жизни во лжи

Точно, думає він.
– а ше допишу: «Параша - 5м вліво», але думки ці надто

серйозні, аби втілювати їх у життя прямо тут і зараз.

біі

Дах на перекошеному будинку справді найцікавіше місце для Експериментів. День

стає вечором - холодні сутінки з важкими хмарами і поривчастим, різким

вітром. Час Об'єкта №5.

Зліва височіє іржавий кістяк будівельного крана: прямий стовбур, пряма

стріла. По ньому можна зорієнтуватися, наскільки високий дах у будинку 7/18: кабінка оператора знаходиться всього на п'ять метрів вище. До гака на стрілі

кріпиться потужний прожектор, важкий і темний.

Як тільки-но вилазиш на дах, перші хвилини важко думати про інше, окрім як

про вітер. Тут його справді багато. Маестро не раз думав про зв'язок, прокладений вітром між вулицею Нестерова, цим дахом і перетягами у коридорах

кашлюківського лабіринту - таких сильних, що валять із ніг.

Коли дивитися на прудкі синьо-сірі хмари, йде обертом голова і здається, з-

під ніг вислизає земля. Небо міняється швидко, як у кіно.

Саме цієї пори на площадці панує особлива атмосфера: те, що Коклюші називають

сферичністю. На даху брати Кашлюк торкалися вершин своєї творчості. Тут

проводилися їх найкращі гепенінґи. Під час таких дійств Толік-піротехнік за

півлітра горілки погоджувався лізти у кабінку крана і смикати за ручки: гак

із прожектором натужно їздив уперед-назад і освітлював дах. Справжня Опера

скрипу.

ТУТ ВІТЕР

250

251

На даху чекає підготоване кашлюками обладнання. Дві дебелі колонки, драм-

машинка на табуретках, схожий на футуристичний архітектон клавішний

синтезатор, обмотаний фольгою мікрофон і безмір коаксильних кабелів під

ногами. Об парапет стоїть сперта електрогітара. На табуреті темніють обриси

підсадженого на процесор акордеона «Донбас». З акордеона стричать катетери, якими біжить повітря. Акордеон дихає.