– Ну, не зовсім так. Про геометрію ти, звичайно, розказувала, інакше з якого

то дива став би я про АРХЕ-8 отут розпинатися?.. Але папки з собою ти не

мала, тут Буба щось конфабулює. У тебе в сумці лежать мої документи. Коли ми

йшли на Замок, я попросив тебе понести їх у наплічнику. Шоби не загубилися, коли ми тут закра-паємося.

Терезка швидко розв'язала торбу, заглянула, впізнала свою папку на шнурівки

і, навіть не заглянувши до неї, негайно зав'язала сумку назад.

– У сумці тільки мої ксерокопії.

Буба вихопив у повітря вказівного пальця і запально продовжив:

– А бачиш? Я видів то! Я кажу тобі, шо так ся мало стати! Ти мала розкрити

сумку, аби він ше раз подивився на ту папку, а тепер він змусить тебе різними

вмовляннями віддати папочку, або, принаймні, витягти її з сумки. Тоді він

вирве її в тебе і відразу втече. Бо тільки ті листочки йому й потрібні. ЙОГО

ПІДІСЛАЛИ ЗАБРАТИ ЇХ!

Тут Антон кашлянув. Сплюнув і м'яко посміхнувся.

– Так, звичайно. Я такий. Бандюга з широкої дороги, підісланий математичними

мафіозі, які давно вже точать зуб і на доцента Козлика, і на професора

Бурачка, і на всю кафедру асинхронної геотерики... Ха-ха. Терезко, пригадай, як ми ішли сюда, нагору, ми зупинилися покурити. Я попросив тебе покласти

деякі листки до себе в папку. Ти поклала. А тепер я би волів іти додому -

сама бачиш, сутеніється. Сонце низенько, вечір близенько. І хотів би отримати

свої листки назад. То ж є дуже цінні копії... Я повинен їх переписати. Ти

навіть не уявляєш, шо вони значать для мене і від кого дістались!

Щось смикнуло Терезку за нутрощі, бо відчула, як мимоволі опинилася у геть

лажовій ситуації. На Високому

58

59

замку вже споночіло, і поміж кущами почали увижатися якісь обличчя. Стало

страшно. Температура зібралася з духом і заявила:

– Значить так. По-перше. Я вам нічого про геометрію не розказувала і папку

свою не показувала...

Буба гмикнув: «Ну та, якраз! Може, досить дурочку ламати?..»

– По-друге, - продовжила вона.
– ніяких документів я від тебе не брала, це я

твердо знаю. Нашо ти, Антон, вигадав таку історію, мені не зрозуміло. По-

третє, вже зовсім стемнілося, а ви обидва перестали мені подобатися, так що я

йду на маршрутку, а ви собі як хочете. Дякую за компанію і...

Терезка спробувала піднятися, але Антон вхопив її за лікоть і крізь зуби

видавив:

– Нє, сядь.

Терезка стерпла. «Пі-і-іздєц.
– тільки й подумала вона.
– Оце так вляпалася!»

– Терезо. Давай серйозно. Я не жартую. Віддай мої документи. Мені дуже

потрібно повернути їх одній людині.

– А ти відпусти мене.

– Я відпущу, але ти сядь.

– Перше відпусти.

– Сядь, я сказав.

Терезка сіла. Антон відпустив. Рука, там де її стиснув Антон, пекла. Горло

стиснулося від передчуття неприємностей.

– Давай розійдемося нормально, без ексцесів. Сюда ми йшли з порожніми

руками... Це ти пам'ятаєш?
– спитав Антон.

Терезка кивнула, зібрала всю волю у погляд і заглянула в Антонові очі.

– Але пригадай, шо ми зробили, як тільки-но ви купили в мене флакончик

«плазми». Ми йшли біля пожежної частини, зупинилися. Я витягнув нам по

цигарці, і ми курили, балакали. Було таке, правда? А тепер пригадуй, шо в

мене було в руках, крім цигарки?

– Нічого! Руки в тебе були вільні! Я добре пам'ятаю!

– Ой чи...? Я мав з собою папочку, всередині папери - дуже важливі. Я

попросив потримати їх, щоби ми не загубили, коли підемо крапатись. Ти

сказала: добре, і запхала їх до сумки! Ну, пригадуй! Це ти мусиш пам'ятати!

Як ти могла таке забути!

– А ти не злися! Не брала я ніякої папки в тебе! Шо ти взагалі від мене

хочеш?

– Я не злюся! Я просто хочу забрати в тебе документи!

– Ага, попався!
– тріумфував Буба.
– Ти чуєш? Сам каже, шо хоче забрати їх в

тебе.

– А ти взагалі не втикайся, не твоя справа!
– визвірів Антон.
– Пиздуй

звідси, поки не дали в радіо... Нє, серйозно, Терезко, я розумію тебе. Коли

перший раз крапати «плазму», завжди якісь малімони із пам'яттю. Всяке буває: це забудеш, то переплутаєш...