— Ну, як вам, князю, Молінарі?.. — спитала вона.

— У нього дуже гарний тон… Дуже…

— І ми прийматимемо його?

— Звичайно… в передпокої…

За кілька хвилин дотеп князя облетів усі зали… Пані Жежуховська через раптову мігрень мусила залишити гостей.

Коли пані Вонсовська, перемовляючись по дорозі з знайомими, увійшла з Охоцьким в зал, вона побачила панну Ізабеллу знову в товаристві Молінарі.

— А чия була правда — моя чи ваша? — спитала вона, легенько вдаривши Охоцького віялом. — Бідний Вокульський!..

— Запевняю вас, що він не такий бідний, як панна Ізабелла.

— Чому?

— Бо якщо жінки люблять тільки тих, хто їх зневажає, то моя кузина дуже скоро шалітиме за Вокульським.

— Ви що — скажете йому?.. — обурилась пані Вонсовська.

— Ніколи в світі! Я йому друг, і вже одне це зобов’язує мене не попереджати його про небезпеку. Але я до того ж — мужчина і, їй-богу, відчуваю, що коли між мужчйною і жінкою почалась отака боротьба…

— То програє мужчина.

— Ні, пані! Програє жінка, причому буде розбита вщент. Жінки саме тому і стають невільницями, що горнуться до тих, хто їх зневажає.

— Не богохульствуйте.

Скориставшись тим, що Молінарі почав розмовляти з пані Вивротницькою, пані Вонсовська підійшла до панни Ізабелли, взяла її під руку, і вони почали походжати по залі.

— Що ти — помирилася з тим нахабою? — спитала пані Вонсовська.

— Він перепросив мене, — відповіла панна Ізабелла.

— Так швидко? Він принаймні хоч обіцяв виправитись?

— Я вже потурбуюсь, щоб йому не довелося виправлятись.

— Тут був Вокульський, — сказала пані Вонсовська, — і чогось раптом пішов.

— Давно?

— Коли сіли вечеряти. Він стояв отут у дверях.

Панна Ізабелла спохмурніла.

— Люба Казю, — мовила вона. — Я знаю, в чому річ. Отож скажу тобі раз назавжди, що навіть не думаю зрікатися задля Вокульського моїх симпатій та уподобань.

Шлюб — не в’язниця, а я менш, ніж будь-хто, придатна на роль ув’язненої.

— Ти маєш рацію, а проте чи варто задля примхи зневажати таке почуття?

Панна Ізабелла збентежилась.

— То що ж мені робити?

— Це вже від тебе залежить. Ти з ним ще не зв’язана…

— Ах, так!.. Тепер я розумію… — усміхнулась панна Ізабелла.

Мальборг і Нівінський, що стояли коло вікна, стежили за обома дамами в лорнети.

— Гарні жіночки! — зітхнув пан Мальборг.

— І кожна на свій спосіб, — додав пан Нівінський. — Котру б ти хотів?

— Обох!

— А я Ізабеллку, а потім… Вонсовську.

— Як вони горнуться одна до одної, як усміхаються!.. І все це для того, щоб дратувати нас. Хитрі вони, оці жінки.

— А насправді вони можуть одна одну ненавидіти.

— Ну, принаймні не в цю хвилину, — закінчив Нівінський.

До дам, що походжали по кімнаті, наблизився Охоцький.

— Чи й ви, кузене, також у змові проти мене? — запитала панна Ізабелла.

— У змові? Ніколи! З вами, пані, я можу воювати тільки відкрито.

— «Пані»? «Воювати відкрито»?.. Що це означає? Адже війни провадяться для того, щоб укласти вигідний мир!

— Це не мій спосіб.

— Справді? — усміхнулась панна Ізабелла. — Ну, то закладемося, що ви, кузене, складете зброю. Я вважаю війну вже оголошеною.

— Ви її програєте, кузино, і навіть там, де розраховували на цілковиту перемогу, — урочисто відповів Охоцький.

Панна Ізабелла спохмурніла.

— Бельцю, — шепнула їй графиня, що проходила повз неї, — їдьмо.

— Ну, як, Молінарі обіцяв? — так само тихо спитала панна Ізабелла.

— Я його зовсім не запрошувала, — спогорда відповіла графиня.

— Чому, тітонько?

— Він справив неприємне враження.

Якби панну Ізабеллу повідомили, що Вокульський загинув через Молінарі, великий скрипаль нічого не втратив би в її очах. Але те, що він справив погане враження, дуже вразило її.

Вона попрощалася з ним холодно, майже спогорда.

Хоч знайомство панни Ізабелли з Молінарі тривало лише кілька годин, він дуже зацікавив її.

Коли вона пізно ввечері повернулася додому й подивилась на свого Аполлона, їй здалося, що Мармуровий божок деякими рисами й поставою скидається на скрипаля.

Згадавши, що статуетка часто змінювала образ, вона почервоніла. Аполлон якийсь короткий час схожий був навіть на Вокульського. Проте вона скоро заспокоїлась, вирішивши, що всі дотеперішні зміни були помилковими, а сьогоднішня — остання і якщо Аполлон міг кого-небудь уособлювати, то тільки Молінарі.