— Говорила-балакала, — перебив його Шуман. — Я рже на те свято не встигну.

— Але якби встигли, то, мабуть, довелося б третій раз змінювати програму.

Доктор засміявся.

— Ну, гаразд, — сказав він. — То яку ж ви мали до мене справу?

— Та про ту бідолашну Ставську… Вона таки закохалася в Стаха.

— Ну от!.. Такими справами ви могли б уже мене не турбувати, — скривився доктор. — В той час, коли одні багатіють, а другі банкрутують, ви морочите мені голову любовними історіями якоїсь пані Ставської. Не треба було брати на себе роль свата…

Жецький вийшов від доктора такий зажурений, що навіть не звернув уваги на нетактовність його останніх слів.

Аж на вулиці він опам’ятався й розсердився на Шумана.

— Оце вона така єврейська дружба! — буркнув він.

Великий піст минув не так нудно, як побоювались у вищому товаристві.

По-перше, доля потурбувалась про сильну повідь на Віслі, що дало привід для влаштування публічного концерту й кількох приватних вечорів з музикою і декламацією на користь потерпілих від поводі. Потім в серії публічних лекцій, влаштованих Товариством землеробських колоній, виступив один краков’янин, надія аристократичної партії, на доповідь якого зібралась вишукана публіка. Потім, коли від поводі потерпіло місто Сегед, проведено було знов збір пожертв, який дав, правда, мало грошей, зате викликав велике пожвавлення в салонах. В домі графині було навіть зіграно три аматорські вистави — дві французькою і одна англійською мовами.

В усіх цих філантропічних заходах панна Ізабелла брала активну участь. Вона бувала на концертах, вручала букет ученому краков’янинові, виступала в живих картинах в ролі милосердного ангела і грала у п’єсі Мюссе «З коханням не жартують».

Панове Нівінський, Мальборг, Ридзевський і Печарковський засипали її квітами, а пан Шастальський признався кільком дамам, що, мабуть, цього року вкоротить собі віку.

Звістка про задумане самогубство розійшлась по місту, і пан Шастальський став героєм раутів, а панна Ізабелла дістала наймення «жорстокої». Коли мужчини сідали грати в віст, дами певного віку знаходили найвищу втіху в тому, щоб з допомогою хитромудрих маневрів звести панну Ізабеллу з Шастальським. З невимовним співчуттям через лорнети спостерігали вони страждання молодика — це майже заміняло їм спектакль. Вони тільки гнівались на панну Ізабеллу за те, що вона, розуміючи свою перевагу, кожним рухом і кожним поглядом ніби казала: «Дивіться, це він мене так любить, це він через мене так страждає!..»

Вокульський часом бував у тих товариствах, бачив скеровані на Шастальського й панну Ізабеллу лорнети, чув зауваження, що дзижчали йому коло вух, як оси, але нічого не розумів. Коли дами довідались, що він має серйозні наміри, вони перестали ним цікавитись.

— Нещаслива любов хвилює набагато більше, — якось шепнула панна Жежуховська пані Вонсовській.

— Хто його знає, де тут нещаслива і навіть трагічна любов!.. — відповіла пані Вонсовська, дивлячись на Вокульського.

За чверть години, панна Жежуховська попросила, щоб її познайомили з Вокульським, а ще за чверть години сказала йому (спустивши при цьому очі), що, на її думку, найблагородніша роль жінки — лікувати поранене, зболіле від мовчазного страждання серце.

Одного разу, наприкінці березня, прийшовши до панни Ізабелли, Вокульський застав її в чудовому настрої.

— Прекрасна новина! — вигукнула вона, незвичайно привітно вітаючись з ним. — Ви знаєте, що в Варшаву приїхав знаменитий скрипаль Молінарі? Молінарі? — повторив Вокульський. — Ага, я бачив його в Парижі.

— І ви з такою байдужістю про нього говорите? — здивувалась панна Ізабелла. — Невже його гра вам не сподобалась?

— Мушу вам признатись, що я навіть не дуже уважно слухав…

— Це неможливо!.. Ні, ви, мабуть, його не чули… Пан Шастальський каже (але він завжди перебільшує), що, тільки слухаючи Молінарі, він міг би вмерти без жалю.

Пані Вивротцицька захоплена ним, а, пані Жежуховська має влаштувати на його честь раут.

— Наскільки мені здається, це досить посередній скрипаль.

— Та що ви!.. Пан Ридзевський і пан Печарковський мали нагоду бачити у нього цілий альбом рецензій. Пан Печарковський каже, що Молінарі той альбом подарували шанувальники. Отже, всі європейські рецензенти називають його геніальним.

Вокульський похитав головою.

— Я бачив його в залі, де найдорожче місце коштувало два франки.

— Це неможливо, то, мабуть, був не він… Він одержав орден від папи, від персидського шаха, він має титул…

Посередні скрипалі таких нагород не здобувають.

Вокульський з захопленням вдивлявся в розчервоніле обличчя і блискучі очі панни Ізабелли. Це були такі бильні аргументи, що він узяв під сумнів власну пам’ять і відповів:

— Можливо.

Проте панну Ізабеллу прикро вразила його байдужість до мистецтва. Вона спохмурніла й до кінця дня була з Вокульським досить холодна. «Дурний я! — думав він, виходячи. — Завжди я вирвуся з чимось таким, що її дратує. Якщо вона меломанка, то моя думка про Молінарі може здатись їй блюзнірством».

Весь наступний день він гірко докоряв собі за нерозуміння мистецтва, примітивність, безтактність і навіть недостатню пошану до панни Ізабелли. «Безумовно, — думав він, — талановитішим скрипалем є той, який справив враження на неї, аніж той, який сподобався б мені. Треба бути нахабою, щоб з таким апломбом висловлювати свою думку, тим більше, що я, мабуть, не зміг оцінити його гру…»

Йому було дуже соромно.

На третій день він одержав від панни Ізабелли коротеньку записку: «Шановний добродію, — писала вона, — ви повинні допомогти мені познайомитись з Молінарі, тільки неодмінно, неодмінно… Я обіцяла тітці, що умовлю його грати у неї на користь її притулку; ви ж розумієте, як це для мене важливо».