Так він просидів аж до ночі. Другого дня до нього прийшов Жецький і нагадав, що сьогодні перше квітня і що панові Ленцькому треба заплатити дві тисячі п’ятсот карбованців відсотків.

— Ага, справді, — відказав Вокульський. — Ну, то одвези йому.

— Я думав, ти сам одвезеш…

— Щось мені не хочеться…

Жецький покрутився по кімнаті, покашляв, нарешті, сказав:

— Пані Ставська якась зажурена. Може б, ти її навідав?

— Справді, давно я в неї не був. Увечері піду.

Діставши таку відповідь, Жецький уже не гаяв часу. Він дуже чуло попрощався з Вокульським, забіг у магазин по гроші, потім узяв візника й поїхав до пані Місевичової.

— Я забіг на хвилинку, бо у мене важлива справа! — радісно вигукнув він. — Знаєте, пані, до вас сьогодні ввечері прийде Стах… Мені здається (але кажу вам це під величезним секретом), що Вокульський уже остаточно порвав з Ленцькими…

— Невже? — мовила пані Місевичова, сплеснувши в долоні. — Я майже певен, але… бувайте здорові… Стах зайде сьогодні увечері.

Вокульський справді прийшов увечері, а що найважливіше — став бувати щовечора. Приходив він досить пізно, коли Гелюня вже спала, а пані Місевичова виходила в свою кімнату, і просиджував з Ставською по кілька годин. Він звичайно мовчав і слухав, що вона розказувала про магазин Мілерової або про вуличні пригоди. Сам він озивався рідко і найчастіше говорив афоризмами, які не мали зв’язку з тим, про що йшла мова.

Одного разу він сказав без ніякого приводу:

— Людина — як той нічний метелик: наосліп рветься до вогню, хоч його й болить і хоч і знає, що згорить у вогні… Проте, — додав він, помовчавши, — так людина робить, поки не опам’ятається. Цим вона й відрізняється од нічного метелика. «Це він говорить про панну Ленцьку!..» — подумала пані Ставська, і серце її забилося швидше.

Іншим разом він розказав їй дивну історію:

— Чув я про двох друзів, один з яких жив в Одесі, а другий в Тобольську. Вони не бачилися кілька років і дуже скучили один за одним. Нарешті тобольський друг, не мігши більше витримати, вирішив зробити одеському сюрприз і без попередження поїхав в Одесу. Але не застав свого одеського друга вдома, бо той, також заскучавши, поїхав у Тобольськ…

Справи перешкодили їм зустрітися, коли вони поверталися назад. Зустрілись друзі лише через кілька років, і знаєте, що тоді виявилось?

Пані Ставська підвела на нього очі.

— Уявіть собі, розшукуючи один одного, вони в один день прибували в Москву, зупинялись в одному й тому самому готелі й жили в сусідніх номерах. Доля часом робить з людьми незвичайні штуки…

— В житті, мабуть, таке не часто трапляється… — прошепотіла пані Ставська.

— Хто його знає!.. Хто його знає!.. — відказав Вокульський.

Він поцілував її в руку й пішов замислений. «З нами так не буде!..» — подумала вона, глибоко схвильована.

Вечорами у Ставської Вокульський якось оживав і навіть трохи їв.

А решту часу він перебував в апатії. Майже не їв, тільки пив багато чаю, не займався справами і не був на квартальному засіданні своєї Спілки, нічого не читав, навіть не думав. Йому здавалось, що якась невідома сила викинула його за борт щоденних справ, надій і прагнень і що життя його подібне до мертвого тягаря, який летить у порожнечі. «Не пущу ж я собі кулю в лоб, — думав він. — Бо коли б я хоч збанкрутував, а так!.. Я зневажав би сам себе, якби мене з цього світу випхнула спідниця… Треба було залишитися в Парижі… Хто його знає, чи я вже сьогодні не мав би в своєму розпорядженні зброї, яка рано чи пізно змете з землі потвор з людськими обличчями».

Жецький, догадуючись, що діється з Вокульським, заходив до нього в будь-який час дня і намагався втягнути в розмову. Але ні погода, ні торгівля, ні політика його не цікавили. Раз тільки він пожвавішав, коли пан Ігнац зауважив, що Мілерова чіпляється до пані Ставської.

— Чого їй треба?

— Може, вона заздрить, що ти буваєш у пані Ставської і платиш їй високу ставку.

— Нічого, Мілерова заспокоїться, коли я віддам магазин Ставській, а її зроблю касиркою.

— Бійся бога, що ти робиш! — вигукнув переляканий Жецький. — Цим ти занапастив би пані Ставську.

Вокульський став ходити по кімнаті.

— Твоя правда. Але як би там не було, коли вже жінки засварилися, то треба їх розділити. Умов Ставську, щоб вона відкрила магазин на своє ім’я, а кошти ми їй знайдемо. Я давно думав про це, а тепер бачу, що далі відкладати не можна.

Пан Ігнац, звичайно, одразу ж побіг до своїх дам і повідомив їм радісну новину.

— Не знаю, чи годиться нам приймати такий подарунок? — сказала збентежена пані Місевичова.

— Який же це подарунок? — вигукнув Жецький. — За кілька років сплатите нам борг, та й край. Як ви вважаєте? — спитав він пані Ставську.