Вона не могла заснути, в серці її змагались найсуперечливіші почуття: гнів, страх, цікавість і знемога. Часом вона навіть дивувалась, пригадуючи, як нахабно поводився скрипаль. З перших же слів він заявив, що вона — найкраща з жінок, яких він знав; ідучи з нею до столу, він палко притиснув до себе її лікоть і сказав, що любить її.

А під час вечері, незважаючи на присутність Шастальського й панни Жежуховської, так настирливо шукав під столом її руки… Що ж їй залишалось робити?..

Таких бурхливих почуттів вона не зустрічала ще ніколи. Він справді мусив покохати її з першого погляду, покохати шалено, на смерть. Хіба він не шепнув їй на вухо (що навіть змусило її встати з-за стола), що без вагання віддав би життя, аби провести з нею кілька днів. «І як же він ризикував, говорячи такі слова!» — подумала панна Ізабелла. Їй не спадало на думку, що він ризикував тільки тим, що був би змушений залишити товариство до кінця вечері. «Яке почуття!.. Яка жага!..» — повторювала вона в душі.

Два дні панна Ізабелла не виходила з дому й нікого не приймала. На третій день їй почало здаватись, що Аполлон хоч і схожий на Молінарі, але чимось нагадує і Старського. Того ж дня після обіду вона прийняла панів Ридзевського й Печарковського, які розказали їй, що Молінарі вже виїжджає, бо викликав до себе антипатію в усього вищого товариства, що його альбом — шахрайство, оскільки в ньому не вміщено негативних рецензій. Нарешті закінчили тим, що такий посередній скрипаль і вульгарний чоловік тільки в Варшаві міг викликати подібні овації.

Панна Ізабелла була обурена і нагадала Печарковському, що не хто інший, а саме він вихваляв артиста. Пан Печарковський здивувався і послався на свідоцтво присутнього тут Ридзевського й відсутнього Шастальського, що Молінарі з самого початку не викликав у нього довір’я.

Ще два дні панна Ізабелла вважала великого скрипаля жертвою заздрості й запевняла себе, що тільки він один заслуговує на її співчуття і що вона його ніколи не забуде.

В цей час Шастальський прислав їй букет фіалок, і панна Ізабелла не без докорів сумління помітила, що Аполлон починає скидатись на Шастальського, а образ Молінарі швидко блякне в її пам’яті.

Десь через тиждень після концерту, коли панна Ізабелла сиділа в сутінках у своїй кімнаті, їй привиділось давно забуте видиво. Ось вона з’їжджає з батьком з якоїсь гори в долину, повну диму й пари. Ось із хмари висувається велетенська рука з картою, на яку пан Томаш дивиться з тривогою й цікавістю. «З ким це батько грає?..» — подумала вона. В цю мить повіяв вітер, і з туману виринуло обличчя Вокульського, також велетенських розмірів. «Рік тому мені привиділось таке саме, — подумала панна Ізабелла, — Що це означає?»

І аж тоді пригадала, що Вокульський уже тиждень як не був у них.

З рауту в Жежуховських Вокульський повернувся додому в незвичайному настрої. Напад шаленства минув і змінився апатичним спокоєм. Цілу ніч Вокульський не спав, але це його не дратувало. Він спокійно лежав, ні про що не думаючи, і лише з цікавістю прислухався до дзвону годинника. Перша… друга… третя.

Другого дня він встав і довго пив чай та знову прислухався до дзвону годинника: одинадцять… дванадцять… перша… Як же воно нудно!

Він хотів щось почитати, але ліньки було йти до бібліотеки по книжку; і він ліг на шезлонгу й почав думати про теорію Дарвіна. «Що таке природний добір? Це наслідок боротьби за існування, в якій гинуть істоти, котрі не мають певних властивостей, і виживають більш життєздатні. Яка ж властивість найголовніша: статевий потяг? Ні, відраза до смерті.

Ті істоти, у яких не було б відрази до смерті, мусили б загинути в першу чергу. Якби найрозумніша тварина — тобто людина — не боялася смерті, вона не носила б кайданів життя. В староіндійській поезії залишилися сліди існування людської раси, яка не відчувала такої відрази до смерті, як ми. Ну, і та раса вимерла, а її нащадки стали або невільниками, або аскетами.

А що таке відраза до смерті? Безумовно, інстинкт, який грунтується на помилковому переконанні. Є особи, у яких викликають огиду миші, хоч це зовсім невинні створіння, або навіть суниці — дуже смачні ягоди. (Коли ж то я їв суниці? Ага, в кінці минулого року в Заславку… Цікава місцевість той Заславек; хотів би я знати, чи жива ще удова Заславська і чи є у неї відраза до смерті?..)

Бо що таке страх смерті?.. Обман почуттів! Умерти — це означає ніде не бути, нічого не відчувати, ні про що не думати. В скількох же місцях мене нема зараз: в Америці, в Парижі, на місяці, нема навіть у моєму магазині, — і це мене зовсім не турбує. А про скільки речей я не думав хвилину тому і про скільки не думаю зараз? Думаю лише про якусь єдину річ і не думаю про мільярд інших речей, і це мене зовсім не обходить.

То що ж може бути прикрого в тому, що, не бувши в мільйоні місць, тільки в якомусь одному, не думавши про мільярд речей, тільки про якусь одну, я перестану бути і в цьому єдиному місці та думати про єдину тільки річ?

Страх смерті — це справді найкумедніший самообман, який уже стільки віків тяжить над людськістю. Дикуни бояться грому, грюкоту вогнепальної зброї, навіть дзеркала, а ми, нібито цивілізовані люди, боїмося смерті!..»

Він устав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю і з посмішкою став спостерігати людей, які кудись бігли, віталися одні з одними, супроводили дам. Він придивлявся до їх різких рухів, зацікавленості, механічної галантності мужчин, звичного кокетування жінок, байдужих фізіономій візників, до їхніх стомлених коней і не міг позбутись думки, що все це життя, повне хвилювання й турбот, є величезна дурниця.