— Ах! — плакала вона. — Люди жорстокіші за звірів.

Вони хочуть вигнати мене звідти, де моя дитина останній раз зітхнула. Її ліжечко і всі іграшки лежать на своїх місцях… Я сама витираю порох в її кімнаті, щоб не зрушити з місця ні єдиної речі… Кожну п’ядь підлоги я витерла своїми колінами, вицілувала сліди мого дитяти, а вони хочуть мене вигнати!.. То виженіть спочатку звідси мій біль, мою журбу, мій розпач…

Вона затулила обличчя руками й заридала розпачливим голосом. Я помітив, що ніс управителя червоніє, а в мене самого защипало під повіками.

Розпач баронеси так роззброїв мене, що я вже не посмів говорити про підвищення плати за квартиру. До того ж плач її так нервував мене, що коли б це було не на третьому поверсі, то я, мабуть, вискочив би в вікно.

Кінець кінцем, щоб якось заспокоїти цю невтішну жінку, я звернувся до неї якнайлагідніше:

— Прошу вас, пані, заспокойтеся… Чого ви від нас хочете? Чим ми можемо вам допомогти?

В голосі моєму було стільки співчуття, що ніс управителя почервонів ще більше. Зате одне око пані баронеси одразу висохло, проте вона ревно плакала другим, щоб показати, що не вважає свого наступу закінченим, а мене — переможеним.

— Хочу… хочу… — схлипувала вона, — хочу, щоб мене не виганяли з того місця, де померла моя дитина… і де все мені про неї нагадує. Не можу я… ну, не можу одірватися від її кімнати… не можу порушити її меблів та іграшок… Це підлість — таким способом використовувати чуже горе.

— Хто ж його використовує? — спитав я.

— Всі, починаючи з власника будинку, який бере з мене за квартиру сімсот карбованців…

— Ну, вибачте, пані баронесо! — вигукнув управитель. — Сім прекрасних кімнат, дві кухні, як зали, дві комірчини… Ви можете кому-небудь найняти три кімнати: у вас же два парадних входи…

— Нікому я нічого не найму, — рішуче заперечила баронеса, — бо я певна, що мій блудний чоловік з дня на день опам’ятається й повернеться.

— В такому разі треба платити сімсот карбованців.

— Якщо не більше, — шепнув я.

Пані баронеса глипнула на мене так, немов хотіла спопелити поглядом і втопити в сльозах. Ну й бабило!.. Аж мороз поза шкірою пройде, як згадаю.

— Але не в квартирній платі річ, — сказала вона.

— Оце розумні слова! — похвалив її Вірський, кланяючись.

— І не в претензіях власника… Але ж не можу я платити сімсот карбованців за квартиру в такому будинку…

— Які ж ви маєте претензії до будинку? — спитав я.

— Цей будинок — ганьба для чесних людей! — крикнула баронеса, вимахуючи руками. — Я не від себе, а в ім’я моральності прошу…

— Про що?

— Про те, щоб вигнали тих студентів, які живуть наді мною і не дають мені виглянути в вікно на двір та деморалізують усіх…

Баронеса раптом зірвалася з канапи.

— О! Ви чуєте? — сказала вона, показуючи на кімнату, що виходила вікнами в двір.

Звідти справді залунав голос ексцентричного студента, який гукав з четвертого поверху:

— Марисю!.. Марисю!.. Йди до нас!

— Марисю! — крикнула баронеса.

— Та я ж тут, пані… Чого вам треба? — відповіла трохи почервоніла служниця.

— Щоб ти не сміла ні на крок виходити з дому!.. От бачите, — казала далі баронеса, — отак цілі дні. А вечорами до них ходять прачки… Пане Жецький! — вигукнула вона, молитовно складаючи руки. — Виженіть цих нігілістів, бо це джерело розпусти й небезпеки для цілого дому. Вони в людських черепах тримають чай і цукор… Вони людськими кістками мішають вугілля в самоварі… Вони збираються принести сюди цілого небіжчика!..

Вона знову так заплакала, що я боявся, коли б з нею не сталося істерики.

— Ці панове не платять за кімнату, так що дуже можливо… — почав був я.

У баронеси миттю висохли очі.

— Ну, звичайно ж, — перебила вона мене, — ви мусите їх вигнати!.. Але, пане Жецький! — вже закричала баронеса. — Які б вони не були зіпсовані та злі, а та… та Ставська гірша за них!..

Я здивувався, побачивши, якою ненавистю запалали очі пані баронеси, коли вона вимовила прізвище Ставської.

— Пані Ставська живе тут? — мимоволі вирвалось у мене. — Ота красуня?..

— О!.. Нова жертва! — вигукнула баронеса, показуючи на мене, і з палаючими очима заговорила низьким грудним голосом: — Сивоволосий чоловіче, опам’ятайтеся, що ви робите! Адже чоловік цієї жінки обвинувачений в убивстві і втік за кордон. А на які кошти вона живе? За які гроші так одягається?..

— Працює бідолашна, як віл, — шепнув управителі:

— О… і цей тієї ж! — вигукнула баронеса. — Мій чоловік (я певна, що то він) присилає їй з села букети… Управитель закоханий в неї і бере плату за квартиру не наперед, а як мине місяць…