— Прощаю… сідайте.

— Не поспішайте прощати, бо це може посилити мою надію…

Вона задумалась.

— Ах, боже мій, що ж тут вдієш? Коли це для вас так важливо, то що ж… надійтесь!..

— І це ви кажете, панно Ізабелло?..

— Мабуть, так судилося, — відповіла вона, усміхаючись.

Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї.

— Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, — сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком.

Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його.

— Дивний подарунок, правда ж? — сказав Вокульський, відкриваючи його. — Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність…

— То це талісман?

— Майже. Задля цієї речі я міг би виїхати за кордон, а все моє майно і решту життя віддати новій роботі. Можливо, потім виявилося б, що це була б марна втрата часу, манія, але, в усякому разі, думка про неї була єдиною суперницею вашою… Єдиною! — повторив він з притиском.

— Ви думали покинути нас?

— І не далі як сьогодні ранком. Через те я віддаю вам цей амулет. Відтепер, крім вас, у мене немає іншого щастя на світі; ви — або смерть.

— Коли так, то беру вас у полон, — сказала панна Ізабелла й почепила амулет на шию. А коли треба було засунути його за ліф, вона опустила очі й почервоніла. «Який же я підлий! — подумав Вокульський. — І отаку жінку я міг підозрівати!.. Ах, негідник!»

Повертаючись додому, Вокульський зайшов у магазин.

Він був такий радісний, що пан Ігнац аж злякався.

— Що з тобою? — запитав старий.

— Поздоров мене! Панна Ленцька — моя наречена.

Але Жецький, замість поздоровити, сильно зблід.

— Я одержав листа від Мрачевського, — сказав він, помовчавши, — Сузін, як ти знаєш, ще в лютому послав його у Францію…

— Ну, то й що?

— Ну, то він мені пише з Ліона, що Людвік Ставський при доброму здоров’ї живе собі в Алжірі під прізвищем Ернеста Вальтера. Ніби торгує вином. Хтось бачив його минулого року.

— Ми це перевіримо, — мовив Вокульський і спокійно записав адресу в алфавіті.

Відтоді він усі вечори проводив у Ленцьких і навіть дістав запрошення щодня у них обідати.

Через кілька днів до нього прийшов Жецький.

— Ну, що скажеш, старий? — весело привітав його Вокульський. — Як там принц Люлю?.. Ще сердишся на Шлангбаума, що насмілився купити магазин?..

Жецький похитав головою.

— Пані Ставська, — сказав він, — уже не працює у Мілерової… Вона трохи нездужає… Щось говорить про виїзд з Варшави… Може б, ти до неї зайшов?..

— Справді, треба б зайти, — відповів Вокульський, потираючи лоба. — Ти говорив з нею про магазин?

— Звичайно, навіть позичив їй тисячу двісті карбованців.

— З твоїх скромних заощаджень? А чому вона не позичить у мене?

Жецький нічого не відповів.

Перед другою годиною Вокульський поїхав до Ставської.

Вона дуже змарніла і схудла; її сумирні очі здавалися ще більшими і смутнішими.

— Що ж це, — спитав Вокульський, — я чув, що ви хочете виїхати з Варшави?

— Так, думаю… Може, чоловік повернеться… — додала вона ледве чутно.

— Жецький говорив мені, і, якщо дозволите, я перевірю цю звістку.

Пані Ставська облилася слізьми.

— Ви зробили мам стільки добра, — шепнула вона. — Будьте ж щасливі!

В той же час пані Вонсовська приїхала з візитом до панни Ізабелли й дізналася, що Вокульський дістав її згоду.

— Нарешті, — сказала пані Вонсовська, — А я думала, що ти ніколи не наважишся.

— Значить, я зробила тобі приємну несподіванку, — відповіла панна Ізабелла. — В усякому разі, він — ідеальний чоловік: багатий, не такий, як усі, а насамперед — надзвичайно смирний. Він не тільки не ревнивий, а навіть перепрошує за підозріння. Це мене остаточно роззброїло…

У справжньої любові — зав’язані очі… Ти нічого мені не відповідаєш?

— Я думаю…

— Про що?

— Коли він тебе знає так, як ти його, то ви обоє одне одного не знаєте.

— Тим приємніший буде наш медовий місяць.

— Зичу вам…

В половині квітня пані Кшешовська раптом змінила спосіб життя.

Досі вона цілий день лаяла Маріанну, писала листи до пожильців про те, що вони засмічують сходи, випитувала двірника: чи не зірвав хто-небудь об’яви про вільні квартири, чи ночують удома дівчата з «паризької» пральні, чи не приходив квартальний у якій-небудь справі. І не забувала нагадувати йому, щоб добре придивлявся до людей, які хотіли б найняти кімнату на четвертому поверсі, а якби то були студенти, то казати їм, що кімната вже найнята.