Шрифт:
— Сімдесят п’ять тисяч! — гукає гладкий пан.
— Умираю!.. — стогне баронеса.
В залі починається хвилювання. Старий литвин бере баронесу під руку, але її перехоплює Марушевич, що невідомо відкіля взявся в цю скрутну хвилину. Захлинаючись від плачу, баронеса виходить із залу, проклинаючи свого адвоката, суд, конкурентів і судових виконавців. Пан Ленцький ледве помітно усміхається, а засмоктаний єврейчик тим часом гукає:
— Вісімдесят тисяч і сто карбованців…
— Вісімдесят п’ять, — додає Шлангбаум.
Пан Ленцький весь — зір і слух. Очима він бачить трьох конкурентів, а вухами чує слова гладкого пана:
— Вісімдесят вісім тисяч…
— Вісімдесят вісім і сто карбованців, — каже засмоктаний єврейчик.
— Нехай уже буде дев’яносто, — докінчує старий Шлангбаум і ляскає рукою по столі.
— Дев’яносто тисяч, — каже виконавець, — раз…
Пан Ленцький, забувши про етикет, нахиляється над прислужником і шепче:
— Ну, торгуйтеся ж…
— Ну, чого ж ви чухаєтесь? — питає прислужник молодого єврейчика.
— А ви чого так стараєтесь? — обзивається до прислужника другий виконавець. — Ви що, може, купите будинок? Забирайтесь відціля!
— Дев’яносто тисяч — два! — гукає виконавець.
Обличчя пана Ленцького сіріє.
— Дев'яносто тисяч карбованців… три! — виголошує виконавець і стукає невеликим молотком у зелене сукно.
— Шлангбаум купив, — обзивається якийсь голос в залі.
Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.
— A-а, пане адвокате, — мовить він тремтячим голосом, — так не годиться!..
— Що не годиться?
— Не годиться… Так не чесно!.. — повторює обурений пай Ленцький.
— Що не годиться?.. — вже трохи роздратовано перепитує адвокат. — Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…
— Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!
— Еге ж, — підтверджує прислужник, — будинок вартий тисяч сто двадцять.
— О!.. Чуєте, пане адвокате? — каже Ленцький. — Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…
— Ну, я попросив би вас не ображати мене!.. А то ви слухаєте всяких підозрілих порадників, шахраїв з Пав’яка…
— Ну, це вже пробачте… — відповідає ображений прислужник. — Не кожен той, хто сидів у Пав’яку, неодмінно шахрай. А щодо порад…
— Так, будинок вартий був сто двадцять тисяч! — несподівано втручається новий союзник — добродій з фізіономією пройдисвіта.
Пан Ленцький дивиться на нього скляними очима й не може зрозуміти, що воно робиться. Не попрощавшись з адвокатом, він накладає в залі капелюха і виходить, обурюючись:
— Через цих жидів і адвокатів я втратив не менш як тридцять тисяч… Можна було взяти сто двадцять тисяч…
Старий Шлангбаум також виходить; по дорозі його перехоплює пан Цинадер, той чорнявий красень, вродливішого за якого не бачив пан Ігнац.
— Як це ви отаке діло робите, пане Шлангбаум? — каже чорнявий красень. Той будинок можна було купити за сімдесят одну тисячу. Зараз він більше не вартий…
— Для одного не вартий, для другого вартий; я завжди роблю тільки вигідні справи, — відповідає задуманий Шлангбаум.
Нарешті й Жецький залишає зал, в якому вже починаються інші торги і збирається інша публіка. Пан Ігнац повільно йде сходами вниз і думає: «Отже, будинок купив Шлангбаум, і купив за дев’яносто тисяч, як і казав Клейн. Але ж Шлангбаум — не Вокульський! Стах такої дурниці не зробив би… Ні! І з тією панною Ізабеллою все брехня, балачки…»
Розділ дев'ятнадцятий
ПЕРША ПЕРЕСТОРОГА
Була перша година дня, коли засоромлений і занепокоєний пан Ігнац підходив до магазину. Як можна було змарнувати стільки часу саме тоді, коли в магазині буває найбільш покупців? А коли до того ще сталося якесь лихо?
І що воно за приємність швендяти по вулицях в отаку спеку, вдихаючи порох та випари розпеченого асфальту!..
День справді був надзвичайно душний і сонячний. Тротуари й каміння пашіли жаром, до бляшаних вивісок та ліхтарних стовпів не можна було доторкнутись рукою, а від сліпучого світла у пана Ігнаца перед сльозавими очима кружляли якісь чорні метелики. «Якби я був богом, — подумав він, — то половину липневої спеки переніс би на грудень…»
Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. «Але ж я й падлюка! — подумав він. — Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне».