— А від кого ж?

— Від батька… А втім, я не знаю, що ще може статися, — відповіла вона, червоніючи і поглядаючи на Вокульського особливим, тільки їй властивим поглядом.

— Припустімо, все станеться так, як ви захочете, — сказав він, — то прийняли б ви мене в супутники?

— Якщо ви заслужите…

Вона сказала це таким тоном, що Вокульський втратив самовладання, хтозна вже котрий раз цього року.

— Чим я можу заслужити вашої ласки? — спитав він, беручи її за руку. — Хіба з жалю… Ні, тільки не жаль…

Це почуття однаково прикре і для того, хто дарує, і для того, хто приймає. Жалю я не хочу. Але подумайте, що я робитиму, коли так довго не бачитиму вас? Правда, ми й тепер бачимося рідко. Ви навіть уявити не можете, як повільно тягнеться час для того, хто жде. А поки ви в Варшаві, я кажу собі: «Побачу її завтра… післязавтра…» Нарешті, я можу в будь-яку хвилину побачити якщо не вас, то принаймні вашого батька, Миколая або хоч цей будинок… Ах, ви могли б зробити милосердний вчинок і одним словом розвіяти… не знаю, мої страждання чи марні мрії…

Ви, мабуть, знаєте приказку: найгірша правда краща за непевність.

— А якщо правда не найгірша?.. — спитала панна Ізабелла, не дивлячись йому в вічі.

В передпокої залунав дзвінок, і за хвилину Миколай подав візитні картки панів Ридзевського і Печарковського.

— Проси, — сказала панна Ізабелла.

До вітальні увійшли два елегантні молодики, з яких один відзначався дуже тонкою, шиєю і досить помітною лисиною, а другий — ласкаво-ніжним поглядом і делікатним голоском. Увійшли вони разом і стали поруч, тримаючи капелюші на одному рівні. Однаково уклонились, однаково сіли, однаково заклали ногу на ногу, після чого пан Ридзевський зосередився на тому, щоб утримати свою шию в вертикальному стані, а пан Печарковський став безупинно говорити.

Говорив про те, що зараз весь християнський світ з нагоди великого посту влаштовує раути, а перед великим постом була масниця, яка минула дуже весело, і що після великого посту настане найгірший час, коли невідомо, що робити. Потім він повідомив панну Ізабеллу, що протягом великого посту, крім раутів, відбуваються лекції, на яких можна дуже приємно провести час, якщо поруч сидять знайомі дами, і що найпишніші прийоми цього посту відбуваються у Жежуховських.

— Щось надзвичайне, щось оригінальне, скажу вам, пані! — розповідав він. — Вечеря, звісно, як звичайно: устриці, омари, риба, дичина… Але на десерт, для аматорів, знаєте що? Каша!.. Справжня каша!.. Як вона?..

— Грецька, — перший і останній раз озвався пан Ридзевський.

— Не грецька, а гречана. Це щось чудове, казкове!.. Кожне зерно виглядає так, ніби його готували окремо. Ми просто об’їдаємося нею — я, князь Келбик, граф Следзінський… Це щось незбагненне… Подається вона, звичайно, на срібних тарілках…

Панна Ізабелла з таким захватом дивилась на оповідача, так живо відповідала на кожну його фразу рухом, усмішкою або поглядом, що у Вокульського потемніло в очах.

Він устав і, попрощавшись з товариством, вийшов на вулицю. «Не розумію я цієї жінки! — думав він. — Коли вона є сама собою і з ким вона є сама собою?»

Але, пройшовши якусь сотню кроків по морозу, він охолов. «Кінець кінцем, — думав він, — що ж тут особливого? Вона змушена жити з людьми свого кола; а якщо з ними живе, то й мусить слухати їхні дурні балачки. І чим вона винна, що прекрасна, як богиня, і що всі її божествлять? Але все-таки… як вона може терпіти таке товариство?.. І який же я підлий чоловік — завжди мене посідають отакі думки…»

Щоразу після відвідин панни Ізабелли, коли його, як ті набридливі мухи, посідали сумніви, він рятувався роботою. Перевіряв рахунки, заучував англійські слова, читав книжки. А коли й це не допомагало, йшов до пані Ставської, просиджував у неї вечір, і дивна річ — в її товаристві він знаходив якщо не цілковитий спокій, то принаймні заспокоєння.

Розмовляли вони про звичайні речі. Найчастіше вона розказувала про магазин Мілерової, про те, що справи там ідуть краще, бо публіка довідалась, що підприємство належить головним чином Вокульському. Потім повідомляла, що Гелюня стає слухнянішою, а якщо інколи й почне пустувати, то бабуся лякає її, що розкаже панові Вокульському, і дитина одразу вгамовується. Потім нагадувала про пана Жецького, який буває у них часом, і казала, що й вона, й мати дуже люблять його, бо він розповідає їм багато подробиць з життя Вокульського. І що бабуся також любить пана Вірського, який просто захоплений паном Вокульським.

Вокульський дивився на неї здивовано. Спочатку йому здавалося, що це лестощі, і йому було неприємно. Але пані Ставська оповідала все з такою простотою, що поступово він почав вбачати в ній найпершого друга, який хоч і переоцінює його, але робить це з великою щирістю.

Він також помітив, що пані Ставська ніколи не приділяла собі багато уваги. Після роботи бавилася з Гелюнею, допомагала матері, трохи служниці й багатьом чужим людям, переважно бідакам, які нічим не могли їй віддячити.