— Благаю вас, нікуди не йдіть… Ну… я вам дам усе, чого захочете…

— Тільки без погроз, пані баронесо! — відповідає адвокат.

— Я зовсім не погрожую, але прошу не залишати мене!.. — з справжнім почуттям виголошує баронеса.

— На торги я прийду, але зараз мушу йти до мого вбивці.

— Так!.. Значить, підлий убивця викликає у вас більше співчуття, ніж беззахисна жінка, майно, честь і спокій якої…

Нещасний адвокат зривається і втікає так швидко, що його штани здаються витертими на колінах ще більше, ніж насправді. Баронеса хоче бігти за ним, але потрапляє в обійми до якогось добродія в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника.

— Чого ви хочете, дорога пані? — солодко мовить добродій в темних окулярах. — Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пані, один процентик на кожну тисячу понад початкову ціну і двадцять рубликів на витрати…

Баронеса Кшешовська одсахнулась від нього і, перегнувшись назад, як артистка, що грає трагічну роль, відповідає одним тільки словом:

— Сатана!..

Добродій в окулярах бачить, що не туди трапив, і збентежено відходить. В ту ж мить до нього підбігає другий хлюст, з фізіономією закінченого, пройдисвіта, і щось нашіптує йому, вимахуючи руками. Пай Ігнац певний, що ці панове поб’ються, проте вони мирно розходяться, а добродій з міною пройдисвіта підходить до баронеси і стиха каже:

— Якщо пані баронеса дасть нам там скільки-небудь, то ми не допустимо й до сімдесяти тисяч.

— Спасителю… — волає баронеса, — Ти бачиш перед собою жінку скривджену й самітну, майно, честь і спокій якої…

— Що мені та честь! — відповідає хлюст з фізіономією пройдисвіта. — Ви даєте десять карбованців завдатку?

Вони відходять у найдальший куток зали і зникають з-перед очей пана Ігнаца за купкою євреїв. У цій групі стоїть і старий Шлангбаум та молодий безбородий єврейчик, такий худющий та блідий, що пан Ігнац думає: мабуть, ти, голубе, недавно оженився. Старий Шлангбаум щось тлумачить молодому змарнілому єврейчикові, а той все більше витріщає очі; але що саме тлумачить старий Шлангбаум, пап Ігнац угадати не може.

Він обертається в другий бік зала й за кілька кроків від себе помічає пана Ленцького з його адвокатом, який, видно, нудьгує і хотів би кудись утекти.

— Якби хоч сто п’ятнадцять… ну — сто десять тисяч!.. — каже Ленцький. — Ви ж, адвокати, повинні знати всілякі способи…

— Гм… гм… — каже адвокат, безпорадно дивлячись на двері. — Ви заправляєте надто високу ціну… Сто двадцять тисяч за будинок, за який давали шістдесят…

— Пробачте, але мені він коштував сто тисяч…

— Гм… гм… Ну, ви трохи переплатили…

— То я ж і хочу взяти тільки сто десять тисяч, — перебиває його паи Ленцький. — І я гадаю, що вже коли-коли, а в цьому випадку ви повинні мені допомогти… 6 ж, мабуть, якісь способи, котрих я не знаю, бо я ж не юрист…

— Гм… гм… — бурмоче адвокат.

На щастя, один з колег, також одягнений у фрак з срібним значком, викликає його з залу; через хвилину до пана Ленцького підходить добродій в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника, і каже:

— Чого ви хочете, пане граф?.. Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пане граф, двадцять рубликів на видатки й один процентик від кожної тисячі понад шістдесят тисяч…

Пан Ленцький дивиться на церковного прислужника з великою погордою; він навіть закладає обидві руки в кишені штанів (що йому самому здається дуже дивним) і каже:

— Дам один процент від кожної тисячі понад сто двадцять тисяч карбованців…

Прислужник в темних окулярах кланяється, рухаючи при цьому лівою лопаткою, й відповідає:

— Пробачте, пане граф…

— Зажди! — перебиває його пан Ленцький. — Понад сто десять…

— Пробачте.

— Понад сто.

— Пробачте.

— А бодай вас грім… Скільки ж ти хочеш?..

— Один процентик понад сімдесят тисяч і двадцять рубликів на видатки… — каже прислужник, низько кланяючись.

— Десять карбованців візьмеш? — питає аж синій від гніву пан Ленцький.

— Я й рубликом не погордую…

Пан Ленцький виймає з кишені розкішного гаманця, а з нього пачку шелестючих папірців по десять карбованців і дає один S них прислужникові, який кланяється йому до землі.

— Побачите, ясновельможний пане, — шепоче прислужник.

Поруч з паном Ігнацом стоять два євреї: один високий, смаглявий, з чорною, аж синьою бородою, другий лисий, з такими довгими бакенбардами, що вони лежать аж на лацканах сюртука. Джентльмен з бакенбардами, побачивши пачку грошей в руках у пана Ленцького, усміхається і стиха каже до чорнявого красеня:

— Ви бачите оті гроші й отой пан? А чуєте, як шелестять десяточка? Це вони радіє, що мене бачать… Ви розумієте, пане Цинадер?..

— А що, Ленцький ваш клієнт? — питає чорнявий.

— А чому б і ні?