Якщо ж не було й цих турбот, вона відчиняла клітку канарки, щоб підлити їй води або підсипати зерна. «Ангельське серце», — думав Вокульський. А одного разу ввечері сказав їй:

— Знаєте, про що я думаю, коли дивлюсь на вас?

Вона злякано глянула на нього.

— Мені здається, що якби ви доторкнулись до тяжко пораненої людини, то вона не тільки перестала б відчувати біль, а й рани її загоїлися б.

— Ви, думаєте, що я чарівниця? — спитала вона, дуже збентежена.

— Ні, мені здається, що ви схожі на святу.

— Пан Вокульський правду каже, — підтвердила пані Місевичова.

Пані Ставська стала сміятись.

— О, я — і свята!.. — відказала вона. — Якби хто-небудь міг заглянути в моє серце, то побачив би, якого я варта осуду… Але тепер мені однаково!.. — закінчила вона з розпачем у голосі.

Пані Місевичова непомітно перехрестилась. Вокульський не звернув на це уваги.

Він думав про іншу.

Ставська не могла визначити своїх почуттів до Вокульського. Вона вже кілька років знала його в обличчя, навіть уважала досить гарним, але ставилась до нього цілком байдуже. Потім Вокульський зник з Варшави, розійшлась чутка, що він поїхав у Болгарію, а пізніше — що нажив велике багатство. Про нього багато говорили, і Ставська почала цікавитись ним як предметом загальної уваги. Коли ж один із знайомих сказав про Вокульського, що він — «людина диявольської енергії», їй сподобався цей вираз, і вона вирішила ближче придивитись до Вокульського.

З цією метою вона не раз заходила в його магазин. Кілька разів вона взагалі не заставала його, раз побачила здалека, а раз перемовилася з ним кількома словами, і тоді він справив на неї сильне враження. Її вразив контраст між словами «людина диявольської енергії» і тим, як він тримався; в ньому не було нічого «диявольского», навпаки — він був спокійний і смутний. І ще вона помітила одну річ: очі в нього були великі і мрійні, таки мрійні… «Прекрасна людина!» — подумала вона.

Одного разу влітку вона зустрілася з ним у воротях того дому, де тоді жила. Вокульський подивився на неї з цікавістю, а вона почервоніла, як півонія. Вона сердилась на себе за той сором і рум’янець і довгий час в душі докоряла Вокульському за те, що він з такою цікавістю подивився на неї.

З того часу вона не могла погамувати збентеження, коли при ній згадували ім’я Вокульського; вона відчувала якесь невдоволення, тільки не могла збагнути — ним чи собою.

Швидше собою, бо пані Ставська ніколи нікого не винуватила. До того ж, чим він винен, що вона така смішна й ні з того, ні з сього соромиться?

Коли Вокульський купив будинок, в якому вона жила, і Жецький з його відома зменшив їм плату за квартиру (хоч їй усі говорили, що багатий домовласник не тільки може, а й повинен зменшувати плату), вона відчула до Вокульского вдячність. Ця вдячність поступово змінилася захопленням, коли до них почав заходити Жецький і розказувати багато подробиць з життя свого Стаха.

— Це незвичайна людина! — казала їй не раз мати.

Ставська слухала й мовчала, але поступово дійшла переконання, що Вокульський найнезвичайніша людина в світі.

Коли Вокульський повернувся з Парижа, Жецький частіше став навідуватись до Ставської та все одвертіше з нею говорити. Він розказував, звичайно, під величезним секретом, що Вокульський закоханий в панну Ленцьку, але він, Жецький, цього не схвалює. У пані Ставської потроху почала зароджуватись ворожість до панни Ленцької і співчуття до Вокульського. Вже тоді у неї зринула хвилева думка, що Вокульський, мабуть, дуже нещасний і що добре зробив би той, хто визволив би його з сільця кокетки.

Потім на Ставську спало одразу два нещастя: судова справа про ляльку і втрата заробітку. Вокульський не тільки не відмовився від знайомства з нею, як могли б зробити інші на його місці, але ще й добився її виправдання в суді та дав вигідну роботу в магазині.

Тоді Ставська призналась собі, що цей чоловік став їй близький і дорогий не менше, ніж мати й Гелюня.

Відтоді для неї почалося дивне життя. Хто б до них не приходив, неодмінно починав говорити про Вокульського — прямо або натяками. Пані Денова, пані Колерова і пані Радзінська доводили їй, що Вокульський найкраща пара в Варшаві; мати натякала, що Людвічок уже помер, а якби й був живий, то не заслуговує на пам’ять. Нарешті, пан Жецький щоразу, коли бував у них, розказував, що Вокульський нещасний, що його треба рятувати і що зробити це може тільки вона.

— Яким способом? — запитала вона, сама добре не розуміючи, що каже.

— Покохайте його, то знайдеться й спосіб, — відказав Жецький.

Вона нічого не відповіла, але в душі дорікала собі, що не може покохати Вокульського, хоч би й хотіла. Серце її вже висохло, та, зрештою, вона й не певна, чи є в неї серце. Правда, і в магазині, і вдома вона весь час думала про Вокульського, ждала його відвідин, а коли він не приходив, була сумна й роздратована. Він часто їй снився, але ж то не любов! Любити вона вже не здатна. Якщо казати правду, то вона вже й чоловіка перестала любити. Їй здавалось, що спогади про нього — як те дерево восени, коли з нього обсиплеться листя й залишиться тільки голий чорний стовбур. «Де вже мені до кохання! — думала вона. — В мені вже давно погас запал».

А Жецький тим часом невпинно виконував свій хитрий план. Спочатку він казав їй, що панна Ленцька занапастить Вокульського, потім, що тільки інша жінка могла б розвіяти те наслання; далі повідомив, що Вокульський у її товаристві стає набагато спокійніший, і, нарешті (але про це він ніби догадувався), що Вокульський починає її любити.

Від таких розмов пані Ставська худла, блідла й навіть починала тривожитись. Її опанувала одна думка: що вона відповість, коли Вокульський освідчиться їй в коханні?..