— Я запитую, чи давно тебе заарештували?

— Три місяці тому.

Зразу коли я повернувся, зрозумів Ісаєв; майже у той день…

— У чому тебе обвинувачують?

З її очей покотилися рясні сльози, що якось дивно молодили зморшкувате обличчя; невтішність властива дитинству чи юності, люди середнього віку та й старшого готові до втрат, у них не буває такого відчаю, як у хлопчиків чи дівчаток; ті ще занадто гостро відчувають несправедливість, свою беззахисність і малість, страшне протистояння величезного світу; згодом це минає; втрати змінюють людей.

— Спершу прийшла похоронка на вас… Потім про нашого Санечку написали… що він пропав безвісти… Це страшна ганьба, ви ж знаєте, яка це в нас ганьба… А я кінохроніку дивилася, бої за Будапешт, біг наш солдатик, а потім раптом зник, пряме попадання міни, хмарина, ямка, і сліду не лишилося від людини… А матері його «пропав безвісти»… Ні пенсії, ні допомоги…

— Саня живий. І він не зрадник, — повторив Ісаєв. — Будь ласка, вір мені, любов…

— Ви не називаєте мене на ім'я… Чому?

— Тому що в тебе два імені… Одне — Сашенька, а друге — Любов… У Латинській Америці до жінки звертаються — «Любов», «Амор»…

— А тепер я вам розповім правду, згодні?

— Звичайно. Тобі дозволили? Тебе не попереджали, що мені можна говорити, а що не можна?

Сашенька похитала головою:

— Ні, мене ні про що не попереджали…

— Я боюся, якщо ти відкриєш всю правду, побачення припинять…

— Мені сказали, що у вашій волі допомогти мені…

— Якщо я зроблю те, що від мене вимагають, тебе випустять? Тобі це сказали?

— Не випустять… Ні, взагалі випустять… Просто не в табір відправлять, а зашлють — з правом працювати за спеціальністю…

— Ти ж поет, — Ісаєв нарешті зміг посміхнутися. — Це не спеціальність, любов…

— Я вчитель російської мови у початкових класах жіночої школи, Максимчику…

— Ввели роздільне навчання?

— І формочки… Як у гімназистів…

Не розуміючи до пуття навіщо, він сказав:

— Дуже давно я провів ніч у Харбіні з Сашею Вертинським… Він співав зворушливу пісню: «И две ласточки, как гимназистки, провожают меня на концерт»…

— Я чула цю пісню… Він часто виступає…

— Де?! В Москві?!

— Звичайно, — Сашенька витерла очі долоньками. — Він же повернувся… Йому все простили… Він дуже популярний у Москві…

— Ти побачиш Саню, — повторив Ісаєв. — Тільки будь молодчиною, добре?

— Максимчику, вам про мене нічого не говорили?

— Ні.

Сашенька глибоко, тремтливо зітхнула; Максим Максимович відчув, як тяжко їй переступити в собі щось; бідолашна, вона хоче мені признатися в тому, чого не могло не статися за чверть століття розлуки; він збагнув, що мусить допомогти їй:

— Любов, хоч би що було з тобою, з ким, би тебе не зводило життя, я любитиму тебе так само, як любив.

І сталося чудо: її старече обличчя раптом освітилося таким щастям, такою пасхальною надією, що він нарешті зміг побачити колишню Сашеньку, ту, що жила в його пам'яті всі ці роки.

— От зараз ти стала надзвичайно красивою, — сказав Ісаєв. — Такою, якою жила в мені весь час нашої розлуки…

— Максимчику, — голос її урвався, затремтів; вона різко відкинулась, розправила плечі, йому вмить передалася її струнна напруженість. — Любов, — вона всміхнулася через силу, — ви вірите мені?

— Як собі…

— Ви вірите, що я кохала, кохаю і кохатиму вас, і помру з вашим ім'ям у серці?

— Ця фраза — бумеранг, — Ісаєв теж усміхнувся через силу.

— Ми ніколи не житимемо разом, Максимчику… Я постаріла… Ви ж зберегли силу й молодість… Ви ще дуже молодий, а я страшенно ненавиджу, коли щось робиться з примусу, — хоч би там що… Як Господь поможе, ми завжди будемо друзями… Я вдячно й щасливо любитиму вас… Це буде брудно, коли я дозволю вам бути зі мною… Ви проклянете життя, Максимчику… Воно стане нестерпним для вас… Рівність мусить бути першоосновою стосунків… А ще я ненавиджу, коли мене жаліють… Так от, коли мені сказали, що ви загинули, а Санечка пропав безвісти, я пустилася берега… Я запила, Максимчику… Я стала алкоголічкою… Так, так, справжньою алкоголічкою… І мене поклали до лікарні… Врятував мене лікар Геліович… А коли виписали, він переїхав до мене, на Фрунзенську… Він був прописаний у своєї тітки, а забрали його в мене на квартирі… Через тиждень до мене прийшли з обшуком — при арешті обшуку не робили, він же не прописаний, та й ордера не було… Мене попросили віддати всі його записи й книжки. Я відповіла, що речі його у тітки, мені нема чого віддавати… Мене попросили розписатися на якихось паперах, я розписалася, почався обшук, і в матраці, в Санечкиній кімнаті, знайшли записні книжки, долари, брошури Троцького, книжку Джона Ріда, «Азбуку комунізму» Бухаріна… І мене заарештували… Як пособницю ворога народу… Зрадника батьківщини… А вчора слідчий сказав: коли я попрошу вас виконати те, що від вас жде командування, мене вишлють… І я зможу спокійно працювати… А нещасного, дуже доброго Геліовича, якого я зовсім не люблю, не розстріляють, а відправлять у табір…

— Бідолашненька ти моя, — прошепотів Ісаєв, — любов, Сашенько, ніжність…

— І всі твої ордени, коли робили обшук, забрали… Мені ж вручили їх — орден Леніна і два Червоні Прапори…

— Ти щось підписала на допитах, Сашенько?

Двері камери різко відчинились, вбігли два наглядачі, підхопили Сашеньку легко, мов пушинку, і винесли з камери.

— Нічого не підписуй! — крикнув Ісаєв. — Чуєш?! Буде гірше! Терпи! Я допоможу тобі! Тримайся!

Сергій Сергійович, який стояв біля дверей, сказав: — Вона знепритомніла… Не кричіть марно, все одно не почує… Ну що ж, ходімо? А то без пшоняної каші залишитесь, час баланди…