А біля камери стояв той важний, в душі непорушний чоловік, що сидів за столом-бюро в приймальні Аркадія Аркадійовича.

— Добрий день, Всеволоде Володимировичу… Генерал запрошує вас пообідати. — Слідчому, який виструнчився, сухо кинув: — Ви вільні.

Коли піднімалися в ліфті, чоловік спитав:

— Як поводився слідчий сьогодні? Був тактовний? Коректний?

— Цілком… Пережити таке горе…

— Яке горе? — чоловік спохмурнів.

— У нього батько переніс тяжкий інфаркт… Зараз стало краще, от він і перестав бути таким роздратовано-забудькуватим…

— Так, так, — неуважно погодився чоловік. — Як добре, що ви поставилися до нього поблажливо, батько це батько…

А в німців такого проколу не могло статися, подумав Ісаєв. Мабуть, цей хльост не посвячений у деталі гри, інакше він поспівчував би Сергію Сергійовичу — смерть батька, горе… Цікаво, напише він рапорт про нашу розмову чи ні? Якщо напише, його звільнять з роботи, це точно… А ще, цікаво, як він поводитиметься, якщо я скажу йому про цей прокол? Ти думаєш використати його, спитав себе Ісаєв. Даремно, не вийде. Він переконаний, що служить Ідеї і що я справді ворог. Сергій Сергійович на першому допиті сказав, що тепер час інший, марно нікого не саджають, єжовщину викорчував товариш Берія за вказівкою Вождя; без явних доказів і показань прокуратура зараз не дасть санкції на арешт… Які на мене можуть бути докази чи показання? Та й посадили мене, як з'ясовується, тільки для того, щоб включити в комбінацію по Валленбергу… В теплохід сунули від розгубленості, я ж без упину твердив: «Швидше беріть Мюллера, ради бога, товариші!» В «Лондоні» намагалися зламати, на дачі почали справжню гру… І ні слова про Мюллера… Чому? Якби мене зразу відвезли додому, я пішов би на будь-яке завдання; ми розумнішаємо в камерах, на волі живемо ілюзіями… «Відвезли додому», зло повторив він; квартира опечатана. Сашеньку мучать у Бутирках, примушуючи вчити те, що вона повинна мені сказати… Бідолашна моя, ніжність… А якби ти приїхав раніше? І тебе не кинули б у камеру? І ти дізнався б її адресу й прийшов до неї? І побачив у її квартирі цього самого лікаря Геліовича?

Мій Саня тут, Ісаєв обірвав себе; зараз треба зробити все, щоб мені його показали. Я мушу побачити його… І зажадати його справу… Інакше я піду під кулю, але не поворухну пальцем, щоб допомогти їм вийти із «скрутного становища» зі Швецією…

…Іванов цього разу підвівся з-за столу, вийшов йому назустріч, мовчки потиснув руку, кивнув на довгий стіл засідань, де стояв скромний обід (бульйон з яйцем, котлети з шматочком солоного огірка і пюре), зняв свій потертий піджак і сказав:

— Як ви розумієте, я чув усю вашу розмову з Гавриліною… Я не схильний до сентиментів, але мене вхопило за серце, признаюсь… Ви ж наполягали на побаченні, не я…

— Сподіваюсь, ви дозволите нам побачитися ще раз?

— Пізніше.

— Це залежить від тих умов, які ви маєте намір мені поставити?

— Ні. Їжте, а то прохолоне…

Їв Аркадій Аркадійович зосереджено, дуже швидко, зате каву пив смакуючи, маленькими ковточками, ледь відставивши мізинець; закінчивши, натиснув кнопку під столом; увійшов статечний чоловік, забрав піднос, якось артистично придержавши двері ліктем лівої руки так, що вони не стукнули, а м'яко причинились.

Аркадій Аркадійович підвівся з-за столу, походив по кабінету, потім спинився навпроти Ісаєва й суворо спитав:

— Тепер, мабуть, ви захочете дізнатися все про сина?

— Так.

— Ви не вірите, що він пропав безвісти?

— Не вірю.

— Правильно робите… СМЕРШ схопив його в Пльзені, коли там ще стояли американці… Він запевняв, що кинувся шукати вас… Начебто йому сказав полковник військової розвідки Берг, що вас заарештували в середині квітня, а потім, як і всіх ув'язнених, транспортували в район «Альпійського редуту»… Звідки Берг з військової розвідки міг дізнатися про ваш арешт? Ви вірите у це?

— Вірю. Берг був не прямо, а побічно зв'язаний з учасниками змови проти фюрера… Я ж повідомляв… Його могли зламати на цьому, завербувавши в гестапо… А Мюллер активно працював зі мною до двадцять восьмого квітня… Він міг вичислити Саню, хлопчик був йому вигідний, вони вміють… уміли ламати батьків і матерів, приставляючи пістолет до скроні дитини…

— Ви згодились би працювати на Мюллера, якби скоїлося таке?

— Не знаю, — відповів Ісаєв, і подумав, що він погано відповів, знову відкрився, прокол. — Мабуть — ні… Я просто збожеволів би… Думаю, якщо у вас є діти, з вами сталося б подібне…

— Я покажу вам справу сина…

— Цього мало. Я хочу мати з ним побачення.

— Я ж сказав: матимете. Після закінчення роботи…

— Я почну працювати лише після того, як ви звільните мою дру… Олександру Гавриліну й сина…

— Ви з Лозовським зустрічались?

— Хто це? Знайоме прізвище…

— Соломон Лозовський, голова Профінтерну…

— У сімнадцятому зустрічався… І в двадцять першому також, на конгресі…

— Як думаєте, генсек Профінтерну Лозовський — він тепер депутат Верховної Ради, заступник товариша Вячеслава Михайловича Молотова — пам'ятає вас?

— Навряд…

— А вашого батька?

— Мабуть, пам'ятає…

Аркадій Аркадійович знову заходив по своєму величезному кабінету, потім узяв зі столу купку паперу, самописку (дуже дорога, зразу зауважив Ісаєв, «монблан» із золотим пером і трьома золотими обідками, мільйонерський рівень) і поклав перед Ісаєвим.

— Пишіть, — сказав він. — Депутату Верховної Ради СРСР Лозовському С. А.

— Я не вмію писати під диктовку… Який смисл листа?

— Ви звертаєтесь до представника вищого органу влади країни з проханням про помилування Гавриліної і вашого сина…