— Чесно признатися, — сказав Рат і, як хлопчисько ставши на коліна біля шофера, повернувся до Ісаєва, — я дуже хвилювався, коли йшов до вас на першу зустріч.

— Зустріччю я називаю інший захід, — посміхнувся Ісаєв, зачаровано розглядаючи вулицю Горького. — Ви йшли на допит, а не на зустріч.

— Питання з Лондоном, яке ви визначили як «головне», — вирішене, правда? — спитав Іванов.

— Залишилося вирішити ще два, — відповів Ісаєв.

— Я пам'ятаю.

— А як зветься цей проспект? — спитав Ісаєв, коли вони переїхали міст, перекинутий через під'їзні колії Білоруського вокзалу.

— Ленінградський, — відповів Рат. — Веде до Хімкінського водосховища, чудові пляжі, сосновий бір; трудящі відпочивають кожної неділі.

— Подивимося?

Іванов кивнув:

— На робітничі новобудови поїдемо наступного разу, в мене незабаром нарада, керівництво не зрозуміє, якщо я запізнюся.

— Ви — керівництво, — Ісаєв посміхнувся, — так вас називає секретар.

Іванов знизав плечима:

— Штампи досить швидко входять у вжиток, витравити їх куди важче… Я маю бути у товариша Абакумова, він міністр — це і є керівництво…

— Санкцію на побачення з дружиною і сином дасте ви? Чи керівництво?

— Це не просте питання, Всеволоде Володимировичу… Ми розділимо його на два етапи…

— Тобто?

— З матір'ю вашого сина ви зустрінетесь найближчими днями, після того як почнете писати сценарій… Стенограф Коля, мабуть, неприємний вам, то я попрошу підключитися до роботи нашого милого Макгрегора… Не заперечуєте, Вікентію Ісайовичу? — не дивлячись на Рата, ствердно запитав Іванов.

— Я з радістю, — відповів той. — З Максимом Максимовичем працювати сама насолода, школа…

— Ви не спитали моєї думки, Аркадію Аркадійовичу, — втрутився Ісаєв, усе ще із захватом дивлячись на людей, що йшли по проспекту, на черги біля тролейбусних зупинок, на вітрини магазинів, не міг приховати захоплення стадіоном «Динамо» (Іванов сказав: «Наш, ми будували») і повторив: — Моя думка вас не цікавить?

— Відводите Рата?

— Аж ніяк… Я почну працювати лише після того, як одержу побачення з… дружиною… матір'ю мого сина… І з ним, Саньком…

— Домовились, — легко погодився Аркадій Аркадійович. — Накидайте кілька сторіночок сценарного плану, ніякої конкретики, імовірності… Після цього матимете зустріч. Якщо передасте цей попередній план, зустріч відбудеться на квартирі… Не напишете — побачення в тюрмі.

— В тюрмі… — повторив Ісаєв.

— Подумайте, — сказав Іванов. — Я розумію ваш стан, але не поспішайте з остаточною відповіддю… Ваше постійне недовір'я до нас, своїх колег, може обернутися всякими несподіваними труднощами, Всеволоде Володимировичу.

— Я відповів, Аркадію Аркадійовичу. Іншої відповіді не буде…

Перед світанком Ісаєв прокинувся від несамовитого зойку; він схопився з койки, потер обличчя; хтось страшно вив зовсім поряд, мабуть, у сусідній камері; потім він почув крик; німець, голос знайомий, господи, та це ж Ріббе — той, з яким Макгрегор зводив його в «Лондоні».

— Ні, ні, благаю, не треба! Я згоден! — скиглив Ріббе. — Не треба!

— А коли ти катував комуністів, про що тоді думав?! — хтось там не кричав, а говорив з болем, голосно; потім забубонів перекладач.

— Я не мордував! Клянусь! Я ніколи нікого не катував! Я працював у картотеці, пощадіть, благаю!

Штурмбанфюрера, очевидно, витягали з камери, він хапався за двері, опирався, потім йому заломили руки — судячи з того, як він заверещав, і швидко потягли по коридору; його верещання було чути ще хвилини зо три, потім десь грюкнули двері, і настала лунка тиша…

Минуло ще чотири тижні; побачення не було, на допити не викликали; прогулянка, гімнастика, прикидки можливих партій, обличчя Сашеньки перед очима, і очі сина — у хвилину прощання в Кракові, грудень сорок четвертого…

Іноді він упадав у розпач, але різко, з презирством навіть, осаджував себе; вони цього тільки й ждуть. Будь-який зайвий рух може лише погіршити становище тих, кого він любить. Його більше немає. Він пропащий. Треба боротися за своїх.

…Усе можна приховати, крім правди. Жаль, що ждати доводиться віки, але все одно таємне завжди стає явним, хоч і по-різному, на жаль, тлумачиться…

…Він раз по раз згадував свою останню зустріч в Іспанії, у тридцять сьомому, з Антоновим-Овсієнком, Сироєжкіним, Малиновським, Орловим, Смушкевичем, оператором Романом Карменом і давнім знайомим — ще з Жовтня сімнадцятого — Михайлом Кольцовим; крім Антонова, який саме тоді й сказав: «Наказано вижити», Кольцов на його, Ісаєва, запитання, що відбувається дома, знизав плечима, посміхнувся: «Боротьба є боротьба, вона не виключає емоцій», довго дивився на Ісаєва крізь товсті скельця окулярів, і в очах його метався чи то сміх, чи то відчай; Жора Сироєжкін, ветеран Чека, одвів його вбік і тихо сказав, що справжнє прізвище його ад'ютанта Савінков і що він студент з Парижа: «Я завжди відчуваю себе перед ним в неоплатному боргу — я ж брав його батька на кордоні… Хлопець гарячий, рветься в диверсанти, я його біля себе залишив: батько загинув, нехай хоч син виживе… Один тип — прийшов у Чека в минулому році — порекомендував мені спектися «компрометуючого зв'язку», я, звичайно, послав його подалі, він напевне відправив повідомлення в Центр, а там тепер люблять сенсації…»