Деканозов повільно випростався і коротко кинув Аркадію Аркадійовичу:

— У підвал, розстріляти негайно, справу оформите потім, — і знову відчинив двері.

Ісаєв розсміявся — щиро, без награшу:

— Мій розстріл означає і ваш розстріл, Деканозов, бо моя одіссея, все те, що я знав, зберігається в банку і її опублікують, якщо я зникну зовсім… Сядьте навпроти мене, я вам дещо розповім — про Ніночку також…

— Мовчати! — Деканозов зірвався на крик; кричати, мабуть, не вмів, звик до того, щоб присутні чули його шепіт, не те що слово. — Вибийте з нього, — сказав він пополотнілому Аркадію Аркадійовичу, — все, що він знає! Де зберігається одіссея?! Принесіть її мені на стіл. Строк — два тижні, — і він знову відчинив двері.

— Деканозов, — посміхнувся Максим Максимович, — може, ви виб'єте з мене все, я не знаю, як катують у тому будинку, де не залишилося нікого, хто починав працювати в сімнадцятому. Заздалегідь домовлено, що рукопис повернуть тільки мені в руки, в Лос-Анджелесі, сам на сам. І якщо мої друзі не одержать мого запрошення — вони, до речі, стали й нашими друзями, бо повірили мені, — і не проведуть місяць у мене в гостях, у моєму домі, — вони опублікують те, що я їм довірив. Ключ від мого сейфа в банку у них, віддадуть вони його тільки мені — в присутності адвоката й нотаріуса… Мій підпис на будь-якому листі, коли ви примусите мене його написати, буде сигналом до початку їхньої роботи… Хочете, щоб я процитував уривок з вашої розмови з Герінгом, якому ви передавали усне послання Сталіна? Ви не врахували, з ким маєте справу, Деканозов… Мене послали на смерть — до нацистів… І я вже вмер, працюючи в їхньому апараті… Але там я навчився так страхуватись, як вам і не снилося… Ви ламали чесних і наївних людей… А мене національний соціалізм Гітлера навчив бути змієм, вичисляти всі можливості. Я не думав, що мені доведеться застосовувати це вміння у своїх… Віднині я не вважаю вас своїми… Я вас вважаю партнерами… А тепер можете йти, я сказав все, що вважав за необхідне…

— Підніміть його до Комурова, — розгублено мовив Деканозов, відвернувшись од Аркадія Аркадійовича. — Я буду там…

На лісорозробці під час п'ятихвилинного перекуру підполковник авіації Розін Іван Онуфрійович, кавалер двох орденів Леніна, Вітчизняної війни (другого ступеня) і Червоної Зірки, нині «зек» 14–846-к, засуджений рішенням Особливої наради на двадцять п'ять років каторги за «каерівську діяльність» [4] (повернувшись з рідного села Климовичі, сказав друзям, що в країні йде знищення селянства, намісники з областей прирікають людей на голодну смерть), зібрав внески з членів партії; на перших закритих партзборах умовилися платити по карбованцю з тієї зарплати, яку почали давати тим, хто виконував норму: до п'ятнадцяти карбованців на місяць (найнижче оплачувані негри й пуерториканці одержували за годину роботи на будівництві півтора долара; американські комуністи боролися проти цього нелюдського викачування поту й крові з рабів капіталу).

Збираючи внески, Розін шепотів кожному: «Полетів Маленков. Починається новий етап бійки за владу. Передати кожному з керівників п'ятірок: бути в бойовій готовності номер один. Як тільки з Москви надійдуть нові відомості, починаємо. Прошу всіх більшовиків провести репетицію першого етапу повстання: кожен повинен точно знати своє місце біля конвоїрів, коли почнемо їх роззброювати. Передайте Скрипку, щоб він, коли переганятиме трактор в Усть-Вимський табір, зв'язався з капітаном Тьомушкіним. Ми підемо на з'єднання з його групами…»

І, підійшовши до конвоїра, Розін простяг йому кисет:

— Учора з дому посилку одержав… Самодер… Пригощайся, браток… Тільки газети немає… Не поділишся на добру козячу ніжку?

…Пізно ввечері — в концтаборах піднімали о четвертій ранку, відбій давали о десятій тридцять — зібрав трихвилинну нараду підпільного парткому ВКД(б). Розподілили обов'язки; у тому, що ситуація на Великій землі сприяла якнайшвидшому збройному повстанню ув'язнених-ленінців проти кривавої сталінської диктатури, впевнені були всі.

Член Політбюро Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, маршал, Герой Радянського Союзу, заступник Голови Ради Міністрів Союзу PCP, депутат Верховних Рад СРСР і РРФСР, багатолітній шеф держбезпеки товариш Берія Лаврентій Павлович відчував до Сталіна дедалі більшу й більшу ненависть — особливо після того як Маленкова (під натиском Жданова) послали в Ташкент і Берія лишився віч-на-віч з «бандою» — так він називав членів ПБ.

Він ненавидів його так, як ненавидять стариків, що вижили з розуму, але яких, проте, за законами мегрельського села належить шанувати, виявляти до них прилюдну повагу, не перебивати, коли вони плетуть нісенітницю, безупинно славити, підносячи їхній розум і заслуги.

Берія розумів, що Сталін, поставивши під кулі своїх висуванців Ягоду і Єжова, рано чи пізно розплатиться й з ним, носієм його таємниць, без вагань і жалості.

Він зрозумів це давно, ще в тридцять дев'ятому, коли Сталін, призначивши його наркомом, не кооптував його в Політбюро.

Він тоді відразу ж вичислив наслідки: черговий «виконавець» негайно переорієнтував роботу НКВС, організував убивство Троцького, Кривицького, Рейсса, переніс акценти на таємницю закордонної служби, провів ряд показових процесів над єжовськими садистами, реабілітував кілька тисяч комуністів, забезпечивши собі ореол «ліберала і законника». Трохи заспокоївся, коли почалася війна, бо став членом ДКО, легендарного Державного Комітету Оборони, — тепер уже нарівні з Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Вознесенським, Мікояном і Косигіним; відчув зоряний час, коли став членом Політбюро. Подружив з Єгором (так звали Маленкова), їхній альянс — могутня сила. Але, після того як Сталін виступив у лютому сорок шостого перед виборцями і нічого не сказав про торжество комунізму, а лише про велич Держави, Берія зрозумів: наближається кардинальний поворот політики, що неможливий без великої крові. Отоді він і зметикував: порятунок і життя лише в тому, якщо він візьме на себе проект по створенню атомної бомби (після Потсдама Сталін марив нею) і тихенько відійде від прямого керівництва МДБ.