Ісаєв знову подивився на фотографію, кивнув:

— Ви праві, це Валленберг, банкір із Швеції.

— Вам не здається дивним, що єврейський банкір із Швеції дружньо розмовляє з катом єврейського народу?

— Шведський банкір, — уточнив Ісаєв, — у Швеції немає національності, там є віросповідання… Валленберг, мені здається, був католиком… Він працював у шведському посольстві у Будапешті, там Ейхман не тільки знищував євреїв, а намагався частину нещасних обміняти на машини й бензин для рейху… Мабуть, Валленберг, як і граф Бернадотт, родич шведського короля, хотів урятувати якомога більше нещасних…

Іванов сховав фотографію в кишеню, діждався, поки офіціантка поставила на столі морозиво й каву, а потім сказав:

— Річ у тім, що Валленберг у нас… І ми маємо дані, що він співробітничав з Ейхманом… Взагалі ж, ви могли впевнитися в цьому, дивлячись на їхні усміхнені обличчя, — розмовляють не вороги, а друзі… Ми не маємо наміру псувати стосунки зі шведами, ми хочемо провести відкритий суд, розвінчати Валленберга, а потім вислати його к бісовій матері в Стокгольм… Ми потрапили в складне становище, розумієте? Я розповім нам суть справи, якщо погодитесь допомогти мені…

— Як це?

— Або ми переведемо вас у камеру до Валленберга й ви, як Штірліц, а не Ісаєв, переконаєте його в доцільності вийти на відкритий процес, прийняти на себе хоча б частину вини за співробітництво з Ейхманом, тобто з гестапо, або ж на відкритому процесі дати показання — як Штірліц, а не Ісаєв, — що ви знали про співробітництво Валленберга з Ейхманом…

— Друге виключено: вас зловлять на брехні… Я, щоб повернутися на батьківщину, сказав англійцям, що я російський розвідник; Максим Максимович Ісаєв, він же Юстас, ви читали мою сповідь…

— А якби не ця обставина? Ви б прийняли другу пропозицію?

Ісаєв відповів не зразу; звичайно, друга, думав він, це мій єдиний шанс… На відкритому процесі я скажу всю правду, якщо тільки там будуть іноземні журналісти і наші письменники, такі як Вишневський і Еренбург, як на Нюрнберзькому процесі…

— Я боюся, що після процесів тридцятих років, — сказав Ісаєв, — якщо не буде іноземної преси з усього світу, якщо про це не буде знято фільм, вам не повірять… До речі, шкода, що процеси над генералами Власовим і Малишкіним були закритими… Я не міг зрозуміти, чому їх не транслювали по радіо… Зраду, справжню, а не мниму, треба викривати публічно, щоб люди чули й бачили своїми очима.

— Беретесь написати сценарій вашого поєдинку з Валленбергом на відкритому процесі, де буде преса й кіно з усього світу?

— Він заперечує зв'язок з гестапо?

Іванов довго дивився в очі Ісаєва, не в надбрів'я, не на вуха, а саме в очі; потім, зітхнувши, відповів:

— Так.

— Я повинен ознайомитися з документами, Аркадію Аркадійовичу. Це по-перше. Після цього процесу мене напевне також засудять як штандартенфюрера СС Штірліца, і не лише засудять, а й ліквідують — лжесвідка треба нейтралізувати, це по-друге. І взагалі вся ваша конструкція здається мені липовою, бо, як тільки англійські журналісти зроблять мої фото, а хронікери перешлють у Лондон плівку, вас схоплять за руку, і це буде така ганьба, від якої не відмиєшся: російський Юстас грає роль німця Штірліца…

— Добре, а якщо ми вживемо таких заходів, що Лондон промовчить?

Ісаєв зітхнув:

— Годі вам, Аркадію Аркадійовичу! Я ж у розвідці більше за вас відслужив…

— І все-таки, — підводячись з-за столу, повторив Іванов, — якщо ми вирішимо питання з Лондоном, ви погодитесь зробити послугу Батьківщині?

— Спочатку ви мені повинні довести, що ця послуга потрібна Батьківщині. Потім ви повинні влаштувати мені зустріч із сім'єю, а тоді пояснити, як ви «вирішите питання з Лондоном»…

— Почекайте кілька хвилин, я викличу машину, — сказав Іванов.

— Тільки не зникайте на добу, як Сергій Сергійович, мене в міліцію заберуть, грошей у мене немає, — посміхнувся Ісаєв. — Чим розплачуся за такий казковий обід?

…Коли вони спустилися до «ЗІСа», Ісаєв одразу помітив, що біля шофера сидить чимсь знайомий йому чоловік; нахилив голову, наче шнурок черевика зав'язував; помітив він і те, що біля дверей салону сидів бугай з погонами майора; він, таким чином, опинився посередині — між майором і Івановим, як і належить заарештованому. Коли «ЗІС» рвонув з місця, той, що сидів біля шофера, випрямився й повільно повернув голову.

Це був Макгрегор.

— Знайомтесь, Всеволоде Володимировичу, це Вікентій Ісайович Рат, наш співробітник, — сказав Іванов. — Лондон у нас обладнаний недалеко в країні, як кажуть, довіряй, але перевіряй. Не запідозрили гру? Як мова нашого Макгрегора?

— Блискуча робота, — відповів Ісаєв. — Поздоровляю. Чи сказати їм про трамвайний передзвін, що здивував мене, коли вони гнали на «військовий аеродром», подумав Ісаєв, чи приберегти? Мабуть, варто приберегти, бо в мене тоді тільки промайнула тінь підозри, я справді вірив, що потрапив до англійців, я був надто щасливий, коли після цього ублюдка «нікс фарштеєн», ковдри з клеймом теплохода «Куйбишев» почув оксфордський придих; страшно було повірити, що в смердючий трюм мене кинули свої…