Зараз краще промовчати, подумав Ісаєв; він має віддати під суд Сергія Сергійовича, який тримав мене на стільці по сорок годин без руху, та ще й лампа випікала очі…

…Двері раптом відчинилися; ввійшов невисокий на зріст чоловік; Аркадій Аркадійович завмер, знітився, обличчя його вмить змінилося, стало догідливим, слухняним…

— Здрастуйте, товаришу Мальков, — відрапортував він. — Дозвольте продовжувати роботу? Чи накажете відправити ув'язненого у камеру?

— Ні, ні, продовжуйте, — відповів Мальков. — Коли не заперечуєте, я посиджу, послухаю, не звертайте на мене уваги…

…Мальков усівся на стільці з підлокітниками в кутку кабінету, біля вікна, так, щоб його обличчя не було видно ув'язненому, — сонце обтікало його огрядне, жіноче тіло, обличчя з коротенькими вусами й борідкою-еспаньйолкою, тоді як сліпучі промені робили землисте обличчя Ісаєва із впалими щоками, випнутими вилицями й зморшкуватим лобом чітким, як фотографія.

— Отже, Всеволоде Володимировичу, — Іванов заговорив інакше, стриманіше, навіть голос змінився, трохи сів, — за вказівкою керівництва я виконав два ваші прохання, це дає вам підставу вірити, що й останнє, третє, буде виконано, тим більше що ви звернулися до товариша Кузнецова і товариша Лозовського, друга вашого покійного батька… Чи можу я в присутності товариша Малькова запитати: ви готові допомогти нам розплутати шведський вузол?

— Я вже відповів, доти, поки я не побачу сина, всі розмови марні.

— Чи розумно ставити ультиматум?

Аркадій Аркадійович підійшов до сейфа в кутку кабінету, насилу відчинив важкі броньовані двері, взяв папку з грифом «цілком секретно, зберігати вічно», запропонував:

— Погортайте.

Ісаєв машинально поплескав себе по кишенях:

— Окуляри ви ж у мене відібрали…

— Повернемо, — пообіцяв Аркадій Аркадійович і простяг Ісаєву свої — маленькі, круглі, в коричневій целулоїдній оправі.

Він дав мені справу Сані, збагнув Ісаєв; це — пік нашого протистояння, я мушу приготуватися до бою, я не маю права його програти, гріш тобі ціна, якщо ти програєш; ти виграєш ного, тому що ти стомився жити, тобі стало нецікаво після теплоходу «Куйбишев», «Лондона» й одиночки; тобі порожньо жити після зустрічі зі зламаною Сашенькою, яка мимоволі виконує їхні завдання, звідки їй, біднесенькій очеретиночці, знати наші хитрощі.. Ти винен у тому, що занапастив їй життя, ти винен у тому, що твій хлопчик сидить у камері; якщо винен — спокутуй вину, приймай бій, смерть — порятунок, я мрію про нього, але вони, ці двоє, — люди іншої структури, і те, що вони не розуміють моєї жаги спокутувати вину, дає мені простір для маневру… Ні, сказав він собі, не поспішай відкривати папку, ти винен не тільки в тому, що погубив найближчих єдиних, ти ще винен і в тому, що зрадив друзів — тих, з ким починав… Ти зрадив пам'ять Дзержинського, коли погодився, що всі його помічники — «шпигуни»; Революцію, коли дозволив собі змиритися з тим, що друзі Леніна виявилися «ворогами й диверсантами», ти скрізь винен, і те, що ти викрав Мюллера, закінчивши цим свою особисту боротьбу з нацизмом, не знімає з тебе вини… Добре, сказав він собі, це — минуле, зараз ти готовий до бою, відкривай сторінку…

Спочатку він побачив виснажене обличчя Сані, обстриженого наголо, у профіль і анфас, відбитки його пальців, зрозумів, що папку готували, бо не було дат, перегорнув ще сторінку, власноручні показання сина: «Винним себе у пред'явлених обвинуваченнях не визнаю, прошу дозволу звернутися до великого вождя радянського народу генералісимуса Сталіна». Потім побачив протокол вербування сина празьким гестапо — 19 квітня 1945 року; далі йшли п'ять його донесень про роботу чеського підпілля з адресами, явками, паролями аж до 26 квітня, і де далі була підшита довідка гестапо: «За інформацією агента Шмеля заарештовано керівника Празького міського комітету комуністів Яна, він же Йозеф Смрковський…»

Стоп! Смрковського заарештували перед моєю поїздкою в Лінц! Про такі перемоги нам у РСХА повідомляли, отже, мені підсовують липу…

— Справа в тому, що вказівку завербуватися до нацистів дав синові я, — Ісаєв підвів очі на Малькова, наче Аркадія Аркадійовича не було поруч з ним. — Він був денщиком полковника військової розвідки Берга, зв'язок з РСХА був йому необхідний як прикриття…

— Виходить, ви дали йому право видати гітлерівцям товариша Смрковського, члена ЦК братньої партії? — спитав Аркадій Аркадійович. — Я не можу в це повірити…

Ісаєв папку закрив, з огидою відсунув її від себе:

— Ви не враховуєте міри моєї поінформованості… Я знав, коли взяли Смрковського і хто керував операцією по його захопленню… Ви забули, що я був не кимсь, а штандартенфюрером СС… Якщо ви маєте намір так само робити процес проти Валленберга, вас чекає світовий скандал…

Аркадій Аркадійович узяв папку, замкнув її в сейфі, сів за стіл, на своє робоче місце, потер долонями обличчя й байдуже спитав:

— Вас треба розуміти так, що ви відмовляєтесь допомогти нам?

— Повторюю: доти, поки я не матиму зустрічі з сином, поки його і Олександру Гавриліну не звільните, я й пальцем не кивну.

Зразу заговорив Мальков:

— Я хочу вказати вам, Аркадію Аркадійовичу, на ряд ваших помилок… По-перше, ви просили Ісаєва допомогти нам… Це неправильно… Йдеться про допомогу Батьківщині, більшовицькій партії, радянським людям, які досі живуть у Білорусії і на Смоленщині в землянках, а гроші, щоб поставити їм будинки, можна просити тільки у шведів… По-друге, ви вжили слово «ультиматум», замість того щоб назвати речі своїми іменами: «нахабство»… По-третє, ми не повернемо окуляри Ісаєву, як ви пообіцяли, доти, поки він не почне працювати… Якщо ж він не почне роботи по Валленбергу і не заявить про це зараз, негайно, в моїй присутності, я попрошу дати мені ті матеріали на нього, які у вас є… Їх підібрали? Чи ви весь цей час гралися з ним у вашу звичну христову доброту?