Це я сам, панове, без хвастощів.

«… Щодо маленького маркіза, котрий так довго вчора мені товаришив, то, на мою думку, нічого нема нікчемнішого за його особу, і тільки його й слави, що плащ та шпага. А про добродія з зеленими стьожками…»

(До Альсеста)

Маєте й собі, пане ласкавий…

«… А про добродія з зеленими стьожками скажу, що він часом розважає мене своїми гострими вихватками та злою похмурістю, але багато частіше буває для мене нестерпний. Щодо пана з сонетом…»

(До Оронта)

Це на вашу пайку, добродію.

«… Щодо пана з сонетом, який спить і бачить себе, наперекір цілому світові, письменником, то для мене мука тяжка слухати його балаканину, і нудна його проза стомлює мене не менше від нудних його віршів. Зважте ж усе це, і ви зрозумієте, що життя моє зовсім не таке веселе, як вам видається; що вас мені бракує більше, ніж я можу це висловити, у всіх отих розвагах, де я мушу брати участь, і що найкраща приправа до наших утіх — це присутність любих серцю людей».

Клітандр

Так, а тепер я.

«Ваш Клітандр, про якого ви пишете і який так усе маніжиться, — останній з-поміж людей, що до них могла б я відчувати приязнь. Він збожеволів, думаючи, ніби його кохають, а ви — гадаючи, що вас не кохають. Верніться ж до розсудливості, поміняйтеся з ним почуттями і заходьте до мене якнайчастіше, щоб помагати мені терпіти набридливі його лицяння».

Душа одбилася прекрасна в цім писанні!

Самі ви знаєте, як це назвати, пані.

Так! Серця вашого збагнули ми секрет

І світу цілому покажем ваш портрет.

Акаст

Чимало дечого сказав би я до цього,

Та ні. Обурення не гідні ви мойого.

Але побачите: маленький ваш маркіз

Зугарен виграти собі й дорожчий приз;

Оронт.

Так от яке мені судилося знущання!

А речі ж ніжні ті, а ніжне листування!

Любов удаючи, хотіли б ви усіх —

Щохвилі бачити у себе біля ніг

І обіцянки всім солодкі розсипати…

О!.. Як же я себе дозволив ошукати!

Спасибі ж красне вам, що серце ви мені

Моє вертаєте.

(До Альсеста).

А вам не заздрю, ні,

І оступаюся з дороги залюбки вам,

З кінцем заздалегідь віншуючи щасливим,

Арсіноя

Як змовчати мені? Палає в серці гнів!

На світі ще ніхто так, пані, не чинив

І не домислився до зрадництва такого.

Але признаюся: не жалую нікого,

(Показує на Альсеста).

Лиш він, хто присвятив найкращі вам чуття,

— Хто з вашим поєднать хотів своє життя,

Шляхетний над усіх, розумний та правдивий…

Альсест

Даремне похвали складаєте мені ви.

Скажу по щирості: за них я вдячний вам,

Та справу дивну цю розплутаю я сам.

Хоч серце в вас жалем глибоким оповите,

Нічим не можу я за жаль цей відплатити,

І як солодкої настане помсти час,

Що в виборі своїм спинюсь я не на вас.

Арсіноя

От як, добродію! Це, далебі, чудово!

Ви певні, що я жду лише на ваше слово,

Щоб з вами під вінець без роздуму піти,

Що кращої нема для мене і мети.

Але довідатись уже вам треба, мабуть,

Що крам збракований ніяк мене не вабить,

І гордощі свої покинути смішні.

У парі з вами жить, мосьпане, не мені.

Оддайте ліпше їй і серце ви, і руку…

Удвох прегарну ви утворите сполуку.

Альсест

(до Селімени)

Що ж, пані… Слова я ще й досі не казав

І на чергу свою терпливо дожидав,