Мартіна. Відчепися.

Сганарель. Давай-но руку, кажу тобі.

Мартіна. Ти мені так допік…

Сганарель. Та годі-бо! Прошу в тебе пробачення. Прости мені і дай-но руку.

Мартіна. Прощаю. (Набік). Але я тобі цього не подарую.

Сганарель. Чи ти не зсунулася часом з глузду, що звертаєш на таке увагу! Адже ж такі дрібнички потрібні інколи в дружбі, як то кажуть; «За все гаразд, за все добре, що жінка маленька, він поб’є її й полає — вона веселенька…» — і п’ять чи там шість ударів палицею тільки зміцнюють почуття, якщо люди кохаються. Ну-ну, я йду в ліс і обіцяю тобі сьогодні добрячу сотню в’язок дровець.

Мартіна. Іди, йди! Хай там як, а я зроду не забуду образи. Аж душа горить від бажання тобі всипати; я тобі відплачу за ці стусани! Я добре знаю, що кожна жінка завжди може помститися над чоловіком, але це кара надто делікатна для мого гультяя. Я хочу придумати щось інше, таке, щоб допекло йому як слід, і того ще буде замало за таку тяжку образу.

Лука(до Валера, не бачачи Мартіни). Сто чортів! Та й мороку ж узяли ми на себе, ну його до дідька! Кат його знає, чим це все скінчиться.

Валер(до Луки, не бачачи Мартіни). Що ж поробиш, кумасю! Ми ж повинні коритися нашому господареві, а крім того, одужання його дочки, нашої господині, і нам пожиток. Адже ж і нам перепаде щось з весільного столу, а весілля відкладається через її хворобу. Орас — людина щедра, а її, то вже звісно, віддадуть йому, хоч вона і втьопалася в одного панича на ім’я Леандр. Ти ж добре знаєш; її батько нізащо не погоджується, щоб той був його зятем.

Мартіна(стоячи осторонь, міркує вголос, думаючи, що вона сама). Та невже ж я не прирозумію чогось, щоб таки помститися?

Лука(до Валера). Та й що ото за нісенітницю забрав він собі в голову, коли вже вчені лікарі з своєю латиною і ті нічого не втнуть.

Валер(до Луки). А часом трапляється, що пошукаєш добренько та й найдеш те, чого не знаходив досі, та ще й у себе ж таки під самісіньким боком…

Мартіна(все ще думаючи, що вона сама). Так, я мушу-над ним помститися, хоч би там що. Його стусани та духопелики лежать у мене на серці, не можу я ту кривду перетравити і… (Наштовхується на Валера й Луку). Ах! Панове, прошу пробачення, я вас не помітила: голова в мене обертом іде від різних турбот.

Валер. Кожен має свої турботи. Ось і ми теж шукаємо те, що нам дуже хотілося б знайти.

Мартіна. А чи не могла б я стати вам у пригоді?

Валер. Можливо. Ми шукаємо тямущої людини, особливо лікаря, який взявся б вилікувати дочку нашого господаря, що тяжко занедужала, — їй раптом відібрало мову. Кілька лікарів чого тільки не робили, та ба — не допомогло нічого! Але часом трапляються люди, що володіють надзвичайними секретами, якимись особливими ліками, і їм частенько щастить досягти того, чого не змогли досягти інші. Ось саме такого лікаря ми й шукаємо.

Мартіна(набік). Ах! Яку чудову нагоду посилає мені небо, щоб помститися над моїм гультяєм! (Уголос). Ви натрапили саме на те, чого шукаєте; є в нас отут такий чоловік, ох і знаменитий же чоловік! На всьому світі ніхто краще за нього не лікує безнадійних хворих.

Валер. Ото-то-то! Скажіть, бога ради, де нам його знайти?

Мартіна. Ви знайдете його зараз тут ось, недалечко; він собі розважається, рубаючи дрова.

Лука. Лікар — і рубає дрова?

Валер. Розважається, збираючи цілющі трави, хотіли ви сказати.

Мартіна. Ні. Це чоловік не такий, як інші, і полюбляє таку роботу. Він дивак, у нього якісь химерні звички, і ви ніколи не догадаєтесь, хто він такий насправді. Вбирається він по-чудернацькому, часом прикидається неуком, приховує свої знання і більш за все боїться, показати свої надзвичайні лікарські таланти, якими його обдарувало небо.

Валер. Дивна річ, усі видатні люди конче мають якісь свої примхи, якесь зернятко божевілля, що домішується до їхньої мудрості.

Мартіна. Божевілля цього чоловіка багато серйозніше, ніж здається; часом воно доходить до того, що йому кортить, щоб його добренько попобили, а ні, то нізащо не признається у своєму таланті. І я вас попереджаю: може статися й так, що ви нічогісінько не досягнете, що він не признається нізащо в тому, що він лікар; отож якщо йому залізе в голову така, фантазія, візьміть дрючки та й бийте його, доки він не скаже правди. Отак ми робимо завжди, коли він нам буває потрібний.