Валер. Ну й дивне ж божевілля!

Мартіна. Авжеж. Але потім ви побачите, які він творить чудеса.

Валер. А як його звати?

Мартіна. Його звати Сганарель. Та його дуже легко впізнати. Це чоловік з великою чорною бородою, носить жабо і жовтий з зеленим одяг.

Лука. Жовтий з зеленим одяг! То це ж лікар для папуг!

Валер. Та чи ж він і справді такий знаменитий лікар, як ви говорите?

Мартіна. Аякже! Та цей лікар просто чудеса творить! Півроку тому від однієї жінки відмовилися всі лікарі; цілих шість годин її вважали мертвою і збиралися вже поховати, як хтось силоміць притяг до неї цього чоловіка, про якого ми оце говоримо. Як тільки він її побачив — відразу ж улив їй краплиночку чогось у рот, і в ту ж мить вона підвелася з постелі й почала прогулюватися по кімнаті, наче й не було нічого.

Лука. Ого!

Валер. То, мабуть, була краплина золота, розчиненого для пиття.

Мартіна. А що ж, дуже можливо. Ще й трьох тижнів не минуло, як один дванадцятилітній хлопчик впав униз із дзвіниці й розбив собі об брук і голову, і руки, і ноги. І знов же таки, тільки-но привели туди нашого чудодія, він відразу ж намастив йому все тіло якимось мастилом власного виготовлення, і хлопчина схопився в ту ж мить на рівні ноги та й побіг гратися у свинки.

Лука. Ого!

Валер. Мабуть, отой добродій якийсь лікар на всі руни.

Мартіна. Який може бути сумнів?

Лука. Їй-право, саме такого нам і треба. Ходімо ж мерщій його шукати.

Валер. Дуже вам дякуємо за вашу ласку!

Мартіна. Та глядіть же, не забудьте того, про що я вас попереджала.

Лука. Еге! Сто чортів! Ви вже покладіться на нас. Якщо діло стоїть тільки за стусанами, то можна спати спокійно.

Валер(до Луки). Яке щастя, що ми її зустріли! Ох, у мене аж від серця відлягло.

Сганарель(співає за сценою). Ла, ла, ла.

Валер. Я чую — хтось співає й рубає дрова.

Сганарель(виходить на сцену з пляшкою, в руках, не помічаючи Валера й Луки). Ла, ла, ла… Їй-право, попрацював я досить, можна й винця хильнути. Час уже перевести дух. (Зробивши кілька ковтків). Ех, та й солоно ж мені оці чортячі дрова пришилися, ну їх до ката! (Співає).

Та ну його к лихій годині! На якого біса сумувати…

Валер(стиха до Луки). Ось і він сам.

Лука(стиха до Валера): Я думаю собі, що ваша правда, ми так і вперлися в нього носом.

Валер. А подивімося-но зблизька.

Сганарель(обіймаючи пляшку). Ах! Моя ж ти, малесенька шельмочко, як я тебе люблю, мій малесенький шиночку! (Співає. Помітивши Валера й Луку, що його роздивляються, стишує голос).

(Бачачи, що його роздивляються ще ближче). Сто чортів! Чого їм треба, отим людям?

Валер(до Луки). Це він, напевне.

Лука(до Валера). Точнісінько такий, як нам про нього наторочили.

Сганарель ставить пляшку на землю; коли Валер нахиляється, щоб його привітати, Сганарелеві здається, що той хоче взяти пляшку, і він переставляє її на інший бік; Лука нахиляється, вклоняючись так само, як і Валер; Сганарель бере пляшку і притискає її до живота з різними жестами: між ними трьома відбувається мімічна сцена.