Що супротивцева, а не моя вина.

Всі кажуть, що чинив безчесно він зо мною,

Всі додають мені і певності, й спокою, —

І раптом новина — неначе грім з небес:

В усьому правий я — і я програв процес!

Поганець, маючи найгіршу в світі славу,

Брехнею чорною свого досяг лукаво.

Мене зарізавши, він став перед судом —

І з нетаврованим пішов відтіль чолом.

Фальшивих витівок оманлива плаксивість

Зламала і закон, і честь, справедливість.

Все обернулося, як він того хотів.

Та й це ще не кінець! Між люди він пустив

Злочинну книжечку, яку не то читати,

А навіть соромно у чесні руки взяти,

І, не злякавшися нахабної брехні,

Ту книжку, сміття те, приписує мені.

Хто ж потай чутку цю мерзенну підпирає?

Оронт, що двір його за чесного вважає,

У кого тільки тим зненависть я добув,

Що не брехав йому, що з ним одвертий був,

Коли він сам просив сказати без вагання,

Як оціновую його я віршування.

Не хтів я зрадити ні правди, ні його

І одступитися від присуду свого, —

Ну й маю ворога, що пліткою брудною

Помститися тепер наміривсь надо мною.

Від чого ж цей пішов непримиренний гнів?

Сонета, бачте, я йому не похвалив.

Прокляття! Створено так людський рід лукавий,

Що гору над усім бере жадоба слави.

Тут Т сумління їх, і правда, й віра, й честь,

І все, що доброго в уяві нашій єсть.

Ні, годі, годі тут мені поневірятись!

З кублом розбійницьким пора вже попрощатись!

Як люди із людьми по-вовчому живуть —

Не хочу далі я верстати з ними путь!

Філінт

В своєму намірі ви квапитесь, Альсесте,

Ви перебільшили усе це, слово честі.

Тяжку злобитель вам провину накида,

Та чи ж повірять їй? І думати шкода!

Вона розвіється — і я гадаю навіть,

Що підла вигадка вигадника знеславить.

Альсест

Куди ж пак! Чим його ви можете злякать,

Як має дозвіл він безкарно шахрувать?

Кажіть, що хочете, та добре зрозумів я:

Лиш на користь йому піде це лихослів’я.

Філінт

А я до висновку нехибного прийшов,

Що він не виграє нітрохи з тих обмов,

І тут боятися не треба вам нічого.

А суд… Ви ж маєте і певне право, й змогу

Занести скаргу…

Альсест

Ні! І пальцем не кивну.

Хай вирок той біду несе мені страшну,

Проте не маю я найменшого бажання

Оскаржувать його, просити скасування:

Занадто б ясний тут подано зразок,

Як з правди й чесності знущається порок,

І за науку це нащадкам нашим буде —

Якого спідлення дійшли тепера люди.

Так. Двадцять тисяч я ладен за те сплатить,

Щоб гніву на людей свойого не таїть,

Несправедливість їх, не криючись, картати

І ненавидіти поріддя це прокляте.

Філінт

Але ж…

Альсест

Але ж чого тут, пане, треба вам?

Яким повірити я мусив би словам?

Невже насмілитесь доводити мені ви,

Що це обурення моє — несправедливе?

Філінт

Ні, з вами згоден я: панує всюди зло,

Лукавство гору скрізь над правдою взяло,

Всім зиски на умі, усе гріхами дише,

І міг би рід людський буть кращий і чесніший.

Проте, хоч бачимо ми добре стан речей,

Чи слід тікати нам в пустелю від людей?

Таж їхні огріхи, заховані і звісні,

Для філософії нам, далебі, корисні,

Бо хто спізнає їх, той і життя спізна.

Та й де б моральності поділася ціна,

Які б високі нас манили ідеали,

Коли б усі шляхом моральним простували?

Ні… Має величі справдешньої печать,

Хто вміє зло людське байдуже зустрічать,

Хто серця пориви, огню святого повні…

Альсест

Ет, пане, знаю вже, які ви красномовні