Уста німотою скувавши кам’яною.

Чи ж можу нині я…

Селімена

Так, мовою гіркою

Ви право маєте тепер мене ганьбить.

Карайте ж! Як огнем, докорами печіть!

Мені пробачення найменшого немає,

Я винна — і душа від сорому палає. —

До інших байдуже, і їхній крик — смішний,

Та злочин проти вас нестримний і тяжкий.

На мене дивитесь ви з невимовним гнівом,

І мушу я його признати справедливим,

Лукавства марного цураючись окрас. —

Ненависть я прийму заслужену од вас —

І мовчки…

Альсест

Зраднице! Ненависть утікає

Із серця, де любов палала і палає,

І хоч забути вас навіки б я хотів, —

Перемогти, своїх не зможу почуттів.

(До Еліанти та Філінта).

Ви, друзі, бачите: боротися несила.

Якимись чарами вона мене сп’янила,

Зустрівся з нею я на лихо й на біду, —

І все-таки кінця тут хоч-не-хоч дійду.

Що розум, що розважні міркування,

Як серцю людському приречене кохання!

(До Селімени).

Так, так… Забуду все, усе пробачу вам,

Скажу, що досі ви жили таким життям,

В такім оточенні, де нам під юні роки

Неважко прищепить найгірші всі пороки, —

Аби ви згодились зо мною утекти

Від цеї марної людської суєти

В пустелю, в закуток, геть од забав, фальшивих,

Для щастя світлого і радощів правдивих.

Лише наважтеся — і змиєте ви враз

В моїй душі сліди усіх тяжких образ,

Вгамуєте людську неумоленну мстивість

І вернете мені любити вас можливість.

Селімена

В пустелю, в закуток сховатися мені?

Зректися втіх життя на життєвій весні?

Альсест

Коли серця горять огнем у нас єдиним, —

Навіщо втіхи нам, навіщо люди всі нам?

Ми рай спізнаємо на лоні самоти.

Селімена

Але ж у двадцять літ од світу утекти,

В далекій глушині верстати вдвох дорогу.

Ні, в мене мужності не вистачить до того!

Коли любов іще в грудях у вас горить, —

Я шлюбом згоджуюсь усе це довершить,

І може…

Альсест

Годі! Край! Не варті ви любові:

Це добре зрозумів я з вашої відмови.

Для мене ви й життя, і світ, і все були;

Як же в мені того, на жаль, ви не знайшли, —

Прощайте. Хай умре на спільний шлях надія,

Ганебні з радістю скидаю кайдани я.

Альсест

(до Еліанти)

Ви, пані, маєте краси ясної чар

І дорогих чеснот високий, чистий дар;

Шукати кращої — була б то марна праця…

Дозвольте ж зберегти й надалі почуття ці

І вище ставити вас од усіх людей,

Але з’єднати нас не може Гіменей.

Не вартий я того, і на шляху земному

Дійти кінця мені судилося самому.

Та. Й що б я скласти вам у жертву нині зміг?

Те серце, що його тут піднято на сміх,

Непотріб, кинуту зрадливою рукою…

Еліанта

У цій турботі вас я, пане, заспокою:

Я другу вашому скажу слівце одно,

Якого потай він чекає вже давно,»-

І ми з’єднаємо із ним серця і руки.

Філінт

— За щастя це ладен піти б я і на муки.

Альсест

Нехай же стелиться вам радісне життя

У любій злагоді, без сліз і каяття.

А я — окривджений, осміяний жорстоко

Піду, втікаючи від злоби, від порока,

У тихий закуток, як він на світі єсть,

Де правда ще живе і не зів’яла честь.

Філінт

Ми ж, пані, маємо його переконати,

Щоб нас не засудив він до такої втрати.