Управа була замкнена. Покрутившись біля величезного витертого багатьма руками турецького замка і побачивши, що нічого зараз не вийде, хлопці ліниво посунули розжареними кам'янистими вуличками. Посідали в тіні морського парку. Він був маленький, — купка дерев, — але добре впорядкований, чистий і здавався в цей жаркий літній день тінистим оазисом. На лавах читали й куняли дачники. Хлопці вибрали найкраще місце в холодку і стомлено сіли на лаву. Перед заходом сонця пішли на пляж, довго купались, а потім, згадавши, що життя в містечку, певно, починається ввечері, коли настає прохолода, вони, свіжі й бадьорі, знову попрямували до управи. На жаль, голови управи не застали. Секретар, невеличкий на зріст чоловічок з лисим тім'ям і блискучими потертими рукавами піджака, певно, колишній писарчук, запропонував їм свої послуги. Хлопці чомусь думали, що лише голова може вирішити таке важливе питання, і промимрили, що почекають надворі, бо справа у них серйозна. Секретаря це образило.

— Та ви скажіть, по що прийшли, а там видно буде, може, і я вам допоможу, — з гідністю промовив він.

Не сподіваючись на успіх, Максим коротко пояснив, у чому справа, не проминувши згадати, що капітан Нако доводиться йому дядьком. Чоловік мовчки почухав лисину.

— Ага… Дача Чепкова… Вілла «Райна». Націоналізована.

— А не зайнята? — запитав Максим.

— Вільна… Справа в тому, що там немає меблів.

— Нічого, — пожвавішав Максим. — Ми люди моря. Спатимемо на підлозі. У нас є чим вкриватись.

Чоловічок покрутив лисою головою:

— Нічого не вийде.

— Чому? — невдоволено запитав Максим.

— Чому, питаєш? Ну, як вам сказати… Ви ж іще малі.

Максим скипів.

— Ми дачники, і якщо нас батьки відпустили, значить, ми вже не маленькі! — ображено відповів він, підкресливши слова «не маленькі».

— Ну й живіть собі у дядька Нака, хто ж вам не дає. Дача для гостей.

Максим сердито махнув рукою:

— Побачимо, в чому тут справа! То меблів немає, то для гостей! Побачимо!

Розсердившись, хлопці вийшли й подались до бай Нака. Хотіли попросити його, щоб сам поговорив з головою. Марно тільки час згаяли з цим бюрократом!

Бай Нако чистив на подвір'ї свіжу рибу. В місто він не поїхав. Усі четверо стали навколо нього, і Максим тактовно, здалеку почав пояснювати, що, мовляв, буде краще, якщо вони переберуться в якусь із дач, що немає ніякої потреби завдавати клопоту його сім'ї, що незабаром повернеться його син, а вони, мовляв, думають лишитися тут аж до початку навчального року. Вони, звичайно, заважатимуть, та й взагалі, навіщо турбувати людей. Максим серйозно побоювався, щоб бува капітан не поламав їхніх планів. Бай Нако чистив рибу, мовчки кивав головою і посміхався у вуса.

— Шибеники! — добродушно сказав він. — Що ви мені баки забиваєте? Знову якісь витівки у вас в голові, не інакше! Чи бува не скарб відкрили?

Максимові раптом захотілося розповісти все дядькові, але він рішуче утримався, тому що насправді ще нічого певного не було, йому самому в цю мить усі підозри здалися смішними й безглуздими. Махнувши рукою, хлопець роблено усміхнувся:

— Насміхайся, насміхайся! І навіщо ото нагадувати, аби тільки нас дратувати? Ти б краще сказав, чи говоритимеш із головою про дачу Чепкова.

— Була колись Чепкова!.. — суворо зауважив капітан. — Можу поговорити. Чому б не поговорити? То я вас і тут цілими днями не бачу, а там і поготів. Обережно, чуєте? Не забувайте, чиї ви, хлопці!

Бай Нако вмився на кухні, і вони пішли. Голова управи тільки-но звідкілясь повернувся. Капітан зайшов до нього, поговорив, і справа була вирішена. Зрадівши, хлопці надавали цілу хуру обіцянок оберігати народне майно, заповнили адресні листки у секретаря, який, — наче й не було нічого, люб'язно передав їм низку ключів, і випорхнули надвір. Бай Нако вибіг за ними:

— Гей, шибеники! А могорич буде? Закуска моя.

Посідали в казино, на відкритій терасі. Сонце вже зайшло, але було ще видно. По набережній гуляли хлопці й дівчата — дачники. З моря повертались човни. З рибальської пристані вітер приносив запах смоли й риби.

Бай Нако замовив склянку білого вина, а хлопці — по келиху пива. Андрій, який відповідав за касу, незадоволено нахмурив брови, та нічого не вдієш: перемогу треба було відзначити. Капітан дістав строкату хустку, повну сушеного заргану [3] , смачнішого навіть від тарані, а Максим відніс його на кухню, нагрів на плиті, пооббивав як слід і повернувся до столика.

— Ну, шибеники! — промовив капітан, — дивіться мені, чуєте? Щоб там чого не натворили, бо це вже вам не дача Чепкова! Будьмо!

Вминаючи смачний зарган, хлопці знову почали щедро обіцяти, що все буде гаразд. Біля столів з'явився Мортій, кинув погляд на компанію, несміливо й люб'язно привітався з капітаном і ввійшов у казино. Він був середній на зріст, худорлявий, з обвітреним чорним і вилицюватим обличчям, хитрими вирячкуватими очима й високим інтелігентним лобом. «Певно, з освітою», подумав Сашо. Одягнений був у темносиній костюм, досить потертий, але не важко було помітити з його покрою, що колись Мортій був елегантною людиною. Він і зараз був чистий, в білосніжній випрасуваній сорочці. Хлопці втупились у нього з підкресленою цікавістю, і це не уникнуло гострого погляду колишнього бакалійника, який у містечку мав репутацію полохливої людини, що примирилась з усім. Сашо похнюпився.