— Що треба, гнидо? — запитав він насмішкувато.

— Сам ти гнида! — огризнувся Сашо, готовий налетіти на ворога.

Франт на мить завагався, чи не дати нахабі стусана, але подумав, що Сашо може бути не сам, і поблажливо посміхнувся:

— Ну?

— Ну? — вишкірився Сашо. — Щоб і ноги твоєї більше не було біля цих дівчат! Чув?

— Ти дивись! — вже не так визивно відповів франт. — Що вони тобі, коханки?!

— Це не твоє діло! Давай! Котися звідси!

Франт хотів його вдарити, але в цю мить Сашо перелякано оглянувся назад. Той подумав, що Сашо хоче свиснути своїй компанії, плюнув презирливо й пішов за своїм товаришем.

Перелякані до нестями, Доменіка і Марія стояли осторонь. Коли обидва франти зникли, Сашо підійшов до дівчат, гордий і схвильований пригодою. Доменіка не зводила з нього очей. Він зніяковів.

— Браво, — не дуже охоче похвалила його Марія. — Ніяк від них відчепитись не можем…

Сашо почав заспокоюватись.

— Нехай би тільки вдарив, я б його… Нехай. Я йому іншим разом так всиплю, що й… — і раптом замовк, засоромившись своєї грубої мови.

— Давайте пройдемось, — тактовно запропонувала Марія.

Пішли. Марія йшла посередині, Сашо й Доменіка по боках. Мовчали. Сашо був невимовно щасливий. Але думка, що оті можуть напасти ззаду, весь час хвилювала хлопця, і він не міг зосередитись, щоб вести якусь розмову. Це дуже безглуздо — прогулюватись і мовчати. Всім стає зрозуміло, що ти хвилюєшся, що ти пень і що тут не все гаразд. Дуже неприємно! Ще й ця Марія, чого вона мовчить? Чому не скаже нічого? Як коли, так прямо млинок, а тепер…

Вийшли майже на околицю містечка. Марія промовила:

— Ось хата діда Ставра!

Сашо побачив голі, обгорілі стіни. Згоріли тільки дах та двері. Сама хатка була з цегли.

Почервонівши від хвилювання, Доменіка запитала:

— Де ви пропадаєте? — Вона хотіла сказати, що вчора ввечері його виглядала на вулиці, але посоромилась.

— Пропадаємо… — неуважно буркнув Сашо. — М-м-м… Переїхали на нову квартиру…

— Куди? — пожвавішала Марія. Вона жалкувала, що Сашо прогнав франтів.

— На дачу. На віллу «Райна».

— Яка ж це? — запитала Марія.

— Чепкова.

— А-а, дача Чепкова. Знаю.

— Як це вам її дали? — здивувалась Доменіка.

Сашо гордовито відповів:

— А яке вони мали право не дати!

— А там гарно? — знову запитала Доменіка.

— Прекрасно! Приходьте до нас у гості… — і прикусив язика: «Що я мелю! Колка їх вижене!»

Але запрошення вже було зроблено, і від нього не відмовишся.

— А Колка не сердитиметься? — лукаво закинула Марія.

Сашо запнувся.

— М-м-м… Це правда… Він щось не те…

— Мабуть, через мене… — промовила Доменіка й нахмурилась.

Хлопець і не помітив, коли перейшов на її бік:

— Не сердьтесь, він не такий уже й поганий… Просто були причини, та через те… — ледве не проговорився він, але вчасно замовк, щоб не образити її ще дужче.

— Хтозна… — промовила Доменіка. — Всі мене ненавидять, — і заплакала.

Сашо страшенно розізлився на Колку. На тобі: Доменіка плаче через його дурощі. Хіба ж так можна? Вона ж дівчина… Хіба вона в чому винна?

— Не плач… — шепнув він тихо й ніжно. — Все буде гаразд…

Що мало бути гаразд — Сашо й сам не знав, але він чув, як ці самі слова говорив батько, коли мати починала плакати. Доменіка глянула на нього своїми заплаканими, але прекрасними очима, і Сашо від радощів не знав куди подітись.

— Маре, — сказав він, щоб не зрадити своїх почуттів, — може, підемо в кіно?

Але Марії не було й сліду. Вона кудись зникла. Сашо й Доменіка залишилися вдвох, одне проти одного, розгублені й збентежені, як ніколи, обмінювались крадькома поглядами. Сашо не знав, що зробити, бо відчував, що люди біля них затримуються й багатозначно посміхаються. А крім того, близькість Доменіки його лякала, і він відчував, що не може зрушити з місця.

— Хочеш, я тебе проведу? — промовив він нарешті тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання.

Доменіка пішла вперед. У натовпі штовхали, але вони цього не відчували, розгублені, самі не свої від щастя. Вийшовши нарешті з натовпу, пішли косою. Повіяло холодним вітерцем і солодкуватим запахом гнилих водоростей та устриць. Обабіч тихо плескалось море, ніби то було й не море, а річка. Вечірня заграва, схожа на величезне віяло з павиного пір'я, палала над дюнами. Було невимовно красиво.