— Кращого нічого й шукати! — вигукнув Сашо. — Тільки трохи далекувато від затоки. Де ми залишатимемо барку?

Про це ніхто й не подумав. Хлопці розчаровано мовчали. До того ж виникла й інша незручність: старик не міг не догадатися, що вони живуть тут і стежать за ним. Але, як сказав Максим, ініціатива була на їхньому боці. Доки він зрозуміє, в чому справа, хлопці зберуть стільки фактів, що можна буде вчасно передати його в руки міліції.

Юні слідопити полягали в густій прохолодній тіні кипарисів і почали міркувати, що робити з баркою. Виникали найрізноманітніші пропозиції, але жодної розумної. Виходило, що вони змушені відмовитись од барки, залишивши її на якорі біля рибальської набережної. Як пристань, так і набережну охороняла вночі морська варта, отже, їх корито буде в безпечному місці. Коли б тільки дача була вільна!

Максим по-хазяйськи причинив залізну хвіртку, і всі пішли оглядати околицю. Хотілося побачити, що розташовано на півночі. Два осипи — один крейдянобілий, високий і крутий, другий — трохи менший — створювали з південного боку затишний вибалок. Хлопці попрямували туди, і перед ними заблищала тиха, мов скло, річечка.

— Ти диви! — буркнув Андрій. — Десь тут недалеко є джерело!

А річечка насправді витікала з середини вибалка. Вище, з західного боку, він був схожий на пересохлу долину. Джерело заросло густозеленою травою й кущами. Колка вліз у болото, інші його витягли. Нагнулись над джерелом. Вода була чиста й прозора. Видно було каміння на дні. Опустивши ногу в річечку, Колка весело заверещав:

— У-у! От холодна! Як лід!

Максим нагнувся й напився води.

— Як лід! Така сама, як з колонки…

— Так вона ж, мабуть, звідси й іде, — догадався Андрій.

— Ось! Ось труба! — з радістю винахідника вигукнув Сашо. — Бач, як високо її вставили, щоб не замулювалась. Майстерно зроблено!

— Колка, ану спробуй дно, — сказав Максим.

Хлопець ввійшов у холодну воду по саму шию.

— Ого! Глибоко! Наче так собі річечка, а виходить, і холодна, й глибока. — Він виліз із води, клацаючи зубами, весь синій, і розпластався на сухій землі.

— Знаєте що? — голосом переможця вигукнув Сашо. — Тут будемо залишати барку!

— Я для того й сказав виміряти глибину, — обізвався Максим, який у цей час щось підраховував.

— Ну й гаразд, — збуджено говорив Сашо. — А ввечері будемо ставити вартового. Так тільки, для годиться, щоб зручніше було стежити за дідом.

— Браво! — поплескав його по плечу Максим. — Оце вже твоя ідея!

— Тільки добре треба її охороняти, щоб той божевільний не попсував, — обережно вставив Колка.

Вмить усіх охопив страх за барку. Кожен уявив, що старий дід уже потрощив їх любе суденце, і шалена ненависть закипіла в їхніх серцях. Колка схопився, мов несамовитий.

— Нехай тільки спробує! — стиснув він кулак і вигукнув — Я йому макітру розсаджу! Хай так і знає!

Максимові стало смішно:

— Ну досить, досить… По-перше, ми ще не вирішили… Та й дача може виявитись зайнятою.

Це нагадало хлопцям, що час уже рушати. Назад іти було не так важко, бо вони плекали надію влаштуватися в цьому чудовому місці. Крокували швидко, охоплені думками. Ввійшли в місто. Коли проходили повз великий будинок, обгороджений високим муром, хтось двічі вигукнув несміливим голосом: «Сашо!.. Сашо!..» Здригнувшись від несподіванки, хлопці повернулись назад, але нікого не помітили. Але Сашо впізнав голос і угледів над муром усміхнене обличчя Доменіки.

Дівчина дивилася на нього ласкавими й щасливими чорними очима.

Сашо мимоволі підійшов до муру. Доменіка ще вище підтяглася навшпиньки й радісно шепнула:

— Батько не лаяв мене. Він уже змінився. Дозволяє мені дружити з вами. — І, лукаво моргнувши, вона зникла за високою огорожею.

Сашо постояв, мов приголомшений, і пішов до хлопців, які чекали, здивовані не менш за нього. Сашо ніяково зупинився. Хлопці запитально дивилися на нього. Він махнув рукою.

— Н-ну? — винувато белькотів Сашо. — Що таке?

— Це ти скажи, що таке! — невблаганно промовив Колка.

Сашо хотів був признатися, але щось його зупинило. З якої речі? Це його особисті справи!

— Казала, що хоче в кіно, — сам не знаючи навіщо, збрехав він.

— Невже? — свиснув Колка. — В обід верещала, як божевільна, а тепер — у кіно! Дуже лагідним став Мортій!

— Дівчата! Хто їх зрозуміє! — приховав за філософськими фразами істину Сашо.

— Значить, — зробив Колка висновок, — будеш зятем бакалійника!

— Досить! — гримнув Максим. — Знову починаєте!

— І починатиму! — закомизився Колка. — Хіба не видно, що Мортій тут щось задумав? Через те й дозволяє їй! А наш осел і вуха розвісив!

Максим зареготав:

— Ха-ха-ха! І що ти ото мелеш! Сам ти осел!

Андрій теж засміявся. Сашо теж, але не дуже голосно. Відчував за собою провину. І справді, чому він не сказав їм правди? І сам себе заспокоїв: «Це не їхнє діло!» Але десь у душі осіло тяжке, недобре відчуття. Будучи фантазером, він все-таки не любив дурити своїх товаришів. А тепер ніби щось підбивало його. Чи бува не Доменіка винна в цьому?