— За дюнами є дачі, — не витримав нарешті. — Що тут багато роздумувати! Більшість їх, мабуть, націоналізована. Знайдемо вільну дачу, наймемо її в управі, та й усе.

— Дуже близько до вітряка, — заперечив Максим. — Старик помітить, що ми за ним стежимо. А це небезпечно. Може все зіпсувати.

— Не помітить! — захопився знову Сашо. — Будемо ловити рибу або… та врешті щось придумаємо.

— Що там «придумаємо»! — визвірився Колка. — Що б ми не придумали, старик зрозуміє. І знову перенесуть склад, якщо він і справді в печерах.

Справа знову почала зволікатись. Максим сказав:

— Зрозуміло, що здаля ми за ним стежити не зможемо. Влаштуємось на дачах. Не забувайте, що ініціатива на нашому боці. Доки він пронюхає, ми його й накриємо.

— Цілком вірно, — авторитетно заявив Андрій. — Давайте підемо на місце, там і вирішимо.

Вони повставали і, незважаючи на обідню спеку, подалися спочатку до містечка, а звідти на дачі.

Задихані й стомлені йшли хлопці довгим курним шляхом. Гарячий порох, змішаний з піском, пік у ноги. Місцями шлях був страшенно розпечений, і вони сходили вбік, але там ноги колола гостра суха трава і згонила їх назад на дорогу. День видався сліпучоясний і жаркий. Ні тіні, ні вітерця. В роті в них давно пересохло, але води ніде не було. Вони йшли, похнюпившись від спеки, й думали, що в цей неймовірно світлий день, коли навкруги так сонячно, коли небо і море такі блакитні, не може бути ніяких таємниць і що все це — чистісінька вигадка, плід розгаряченого пекельною спекою мозку. Хлопці самі дивувались тому, що ще й досі йдуть під цим пекучим сонцем, вгрузаючи по кісточки в розпечений порох цього нескінченного безлюдного шляху; дюни їм здавалися пустелею, таємниця, зв'язана із стариком та печерами — міражем, безглуздими сумнівами. Хотілось повернутися до затоки, туди, де розкинувся міський пляж, де стояли запорошені, прив'ялі акації, полежати в холодку, а перед заходом сонця скупатись у теплому морі. Але все-таки вони йшли далі. Дачі притягали їх до себе якоюсь дивовижною, таємничою силою.

Дорога звернула в розжарені оранжеві дюни, від яких пашіло, як з печі, і в бідній декоративній зелені перед хлопцями відкрилися червоні покрівлі дач. Було тихо, безлюдно, і на хлопців дихнуло якимсь особливим сумом, передчасним для цієї пори літа, але властивим південному краєві, який немилосердно палить сонце. Їм знову здалося, що блукати серед цієї проклятої пустелі зовсім безглуздо.

— От дурні… — перший розчарувався Сашо. — І чого ми отут лазимо! А в печерах тепер така прохолода…

Всі промовчали. Навіть Колка не визнав за потрібне відгукнутись. Нарешті почались алеї. Тут було ще затишніше, але й пекло дужче. Хлопці почали оглядати чепурні модні будиночки, та крізь опущені на вікнах жалюзі важко було визначити, які з них незаселені. Довго ходили. Страшенно хотілося пити, але ні колодязя, ні водопроводу не було. Мабуть, дачники ходили по воду аж у місто. Деякі дачі хлопцям дуже сподобалися. Особливо одна вілла, яка мала форму корабля.

— І все-таки цілковита відсутність смаку! — сухо зауважив Андрій. — Певно, це дача якогось багатого й тупого торговця овочами. Стільки грошей даремно витрачено. Добре його, йолопа, обдерли.

Вони оглядали все, неначе думали купувати. А потім вирішили, що все з'ясують в управі.

Дачі були за дюнами, на горбі. Звідси відкривався чудовий вид на море, а на заході зеленіли лани, невеличкі виноградники і ліс. На обрії здіймалося не дуже високе, паралельне морю пасмо гір. На півночі стирчав вітряк, схожий на чорного, знесиленого спекою птаха з безпорадно опущеними крилами. Тепер він здавався хлопцям дуже старим і потворним. І там було пусто й безлюдно, як і в усій розпареній від спеки околиці.

Вони вийшли на край схилу. Кроків за п'ятсот від них біліла невеличка вілла, потопаючи в темнозеленому вінку кипарисів, поблизу — палкою кинути — пашіли дюни. Дача й справді була хороша. Можливо, через це, а може й тому, що вілла стояла самотньо, далеко від інших багатих, але зроблених без смаку будинків, вона зразу всім сподобалася. Будинок тулився серед низьких дюн, порослих чагарником.

Крім живоплоту з кипарисів, дача була огороджена густими рядами колючого дроту. Жалібно заскрипіла залізна хвіртка, і хлопці ввійшли на подвір'я.

Як досвідчений слідопит, Сашо одразу зробив висновок:

— Тут люди не живуть!

Вони обійшли навколо дачі, заглянули в щілину опущених жалюзі і, нічого не помітивши, вирішили подзвонити, рискуючи порушити відпочинок дачників. Як можна було й сподіватися, дзвоник не працював. Постукали — ніхто не вийшов. Хлопці зраділи, а все ж, були не зовсім впевнені. Їм хотілось якимось чаклунським способом опинитися в управі і пересвідчитись, чи буде дача «їхньою». Звичайно, це не завадило хлопцям добре обстежити подвір'я і встановити, що будиночок має чорний хід, мансарду, де можна було обладнати спостережний пункт і, що найважливіше, є чудова водопровідна колонка та невеличкий басейн. Хлопці відкрутили кран, покуштували воду — хороша. Можливо, так здалося через те, що вода була холодна, як лід, чи тому, що їм дуже хотілося пити. Крім того, була й електрика.