— Тримайся за землю, дружище! — зареготав «сенегалець», всовуючи хлопцеві в руки свою чорну брудну лапу. — Ну, з приїздом… Пишайся, сину моря!

З огидою потиснувши протягнену руку, Сашо пішов далі. Моко заліз у барку, хрипко повторюючи:

— Молодці! Молодці!.. Ваше місце — тільки в екіпажі капітана Мока. Пірати, бай Нако, пірати…

Натовп розступився, і Сашо швидко вийшов на набережну. Хоч йому було й приємно, що всі на нього дивляться, але хлопець зніяковів. Може, тому, що ледве не впав. Перед ним стояли дві дівчини, його ровесниці, й посміхалися. Сашо враз їх упізнав. Він зблід, і ноги у нього підломилися. Ледве втримався. Дівчата були з Н., але вчились в його рідному місті, бо в Н. не було гімназії. Одна з них, височенька й струнка, справжня красуня, була гречанка. У неї було найкраще в світі ім'я: Доменіка. Правду кажучи, це через неї Сашові так подобалося Н. Її подруга Марія була менша на зріст і не така гарна.

Кивнувши їм головою, хлопець хотів уже пройти далі, але Марія зупинила його, безпричинно розсміявшись:

— Гей, задер носа та й не помічаєш?

Сашо ніяково зупинився. Доменіка схилила голову, але він знав, що чорні, мов маслини, очі дивляться на нього з-під довгих густих вій. Сашо зневажливо махнув рукою, уникаючи її погляду:

— Поспішаю на пошту, — і зразу ж сам собі докорив: «Дурню! Навіщо розказав! Вмить догадається, що мати шукає!» І додав пояснюючим тоном — Треба передати важливе повідомлення… — і знову сам себе вилаяв: «Ну що я мелю!» — М-м-м… для метеослужби, — збрехав збентежений юнак.

— Ви залишитесь тут на все літо?

— Тут… Пробачте, поспішаю… Ще побачимось… — хотів сказати «завтра», та, злякавшись власної сміливості, швидко побіг угору крутою кам'янистою вулицею.

Повернувши ненароком голову, він угледів за дівчатами двох франтів у картатих сорочках і тропічних шоломах. Вони були дуже смішні, схожі на опудал з баштана, але Сашове серце стислось від неприємного почуття. Хлопець догадався, що вони, певно, залицяються до дівчат і, можливо…

В цю мить і Доменіка глянула в його бік, соромливо притиснулась до подруги, й обидві знову невідомо чого зареготали.

Надзвичайно радий зустрічі, Сашо без передишки вибіг на круті цементні східці поштамту. Мати знову йому дзвонила. Увійшовши в скрипучу дерев'яну кабіну з спертим канцелярським повітрям і гострим запахом пилу, він заспокоїв найніжнішими словами матір, похвалився між іншим, що вже став справжнім морським вовком, і пообіцяв докладно описати бурю. Лікарка натякнула, що надіється взяти на завтра відпустку і разом з його меншими братіками поїхати до Софії. Це було місто, яке не менш, ніж Н., притягало до себе хлопця, але Сашо мужньо переборов спокусу, сотий раз ласкаво заспокоїв схвильовану матір і поспішно повісив трубку.

Набережна була вже безлюдна. Тільки біля казино товпилися дачники, рибалки й морські офіцери. Грав джаз. Де-не-де висіли ліхтарі, романтично освітлюючи романтичне місто. Дівчат уже не було. І чого б вони його чекали! Він же поводився, як йолоп! Стара барка нерухомо й безмовно стояла біля причалу!

Сашо попростував до хати капітана Нака. Вона, як і всі будинки в цьому містечку, стояла вікнами до моря. А море було темне й глухо билось об високий скелястий берег.

На кухні він застав Колку, Андрія, капітана Мока і дрібненьку жінку із зморшкуватим обличчям — бай Нака дружину. Вона весело поралася біля плити, жарила свіжу рибу. В кімнаті апетитно пахло стравою, було жаркувато, але прості меблі створювали якийсь чудовий і привабливий затишок. Маленька жінка, по-материнському привітавшись із Сашом, одразу ж почала перед ним вибачатися, що вечеря ще не готова, бо вона, мовляв, була на зборах. Її синів дома не було. Старший служив у війську — був моряком, менший вчився у вузі в Софії, а тепер забарився десь у бригаді. Сашо відразу помітив, що Максима і бай Нака немає, і, хоч і догадався, в чому справа, не запитав нічого: все-таки Моко людина стороння. Побувши трохи в кухні, Сашо сказав, що йому жарко, й вискочив надвір.

У дворі, сидячи на морському березі, Максим з бай Паком тихо розмовляли. Згідно з загальним рішенням, хлопець розповів йому про знахідку на острові і про лазів, і старий комуніст тепер ламав собі голову над цією заплутаною історією. Сашо підійшов до них саме в ту мить, коли вони міркували, їхати бай Накові в місто ще сьогодні пароплавом-базою чи завтра вранці, за графіком. В містечку був лише один міліціонер, по телефону про такі важливі речі говорити не можна, не зручно було турбувати й військових — це не їхня справа. От і випадало їхати бай Накові. Але якщо вирушити сьогодні, то Моко та й інші можуть пронюхати, що тут не все гаразд. А на Мока розраховувати не можна. Людина він непогана, навіть навпаки, вважається одним з кращих молодих капітанів, хоч занадто балакучий і трохи авантюрист. Об'їздивши весь світ, він і досі тільки про це й згадував. Правда, тепер уже трохи вгамувався, служить капітаном на шхуні «Сойка», що належить старій недужій вдові, — і все-таки з Моко треба бути пильним. Він може зразу догадатись. Можуть щось запідозрити й інші — ті, що трималися осторонь нової влади і були здатні перешкодити справі. А коли не поїхати бай Накові ще сьогодні, контрабандисти вночі вивезуть каву, щоб замести свої сліди. Глибоко затягуючись цигаркою, бай Нако сидів у темряві й міркував, що робити.

— Найкраще повідомити капітана першого рангу Рачева, — втрутився Сашо. — Іншого виходу я не бачу,

— Я теж… — вагаючись, приєднався Максим.

— Ні, хлопці… — зажурено сказав бай Нако й зітхнув. — Це справа міліції.

— Але ж тільки він може повідомити. Шифром… — наполягав Сашо. — Тим більше, що він є і командиром прикордонників. Я вам кажу, це тільки його справа.

— Так, — сказав, розміркувавши, бай Нако. — Саме так. Нема чого довго роздумувати. Раз немає міліції — значить, до військових. Вирішили.

Правду кажучи, бай Накові хотілося першим повідомити таку важливу таємницю, але він примусив себе робити те, що було найпростіше й найкорисніше.

Пішли вечеряти. Моко весь час розповідав неймовірні пригоди, що буцімто трапилися з ним в Марселі, Алжірі й Сінгапурі. Хлопці їли з апетитом, але страшні розповіді «сенегальця» слухали так само жадібно. Попоївши й випивши чимало, «сенегалець» попрощався й зник у вузьких кривих вуличках. Хлопці полягали в другій кімнаті, задоволені вечерею й стомлені, а бай Нако подався до командира бази. Максимові хотілося його діждатись, але дядько забарився, і хлопець заснув міцним сном.