— Не знаю, чи вони до нього лізли… — промовила занепокоєно Доменіка й почала чекати грому з блискавкою.

Замислившись, Мортій помовчав, потім посміхнувся:

— Можливо, й хороші… Але ти вже доросла, шануйся!

Доменіка засоромлено потупила очі. В голові у неї весь час вертілась смілива думка, але дівчина не наважилась її вимовити.

— Добре… — прошепотіла вона тремтячим голосом. Мортій пішов, але, згадавши щось, знову повернувся назад.

— А чого вони туди їздили?

— Хотіли оселитися в вітряку.

— Знайшли де! — розсердився він і вже м'якше додав: — А цей Сашо, чи він кращий за інших?

Доменіка зашарілась. Мортій єхидно посміхнувся:

— Будь обережна, дівчино!.. Проте не завадить тобі бути в їхній компанії. Це тебе піднесе в очах тутешніх товаришочків… Тільки, будь ласка, без інтимностей!

Доменіка мало крізь землю не провалилась від сорому.

— Говори ж! — гаркнув він.

— Що тобі говорити? — на смерть перелякана, простогнала дівчина і заплакала.

— Ну, досить верещати! — трохи м'якше сказав Мортій. — Я жартую… А ти теж не корч із себе малої дитини…

Дівчина розридалася ще більше. Мортій вирішив, що настав час, і процідив крізь зуби:

— Досить!

Доменіка здригнулась, притислась інстинктивно до стіни й перестала плакати.

— Вибач… — можливо, вперше в житті, хоч і не без зусилля, вжив Мортій це слово. — Я не хотів тебе образити, а тільки попередив… А для того, щоб ти раз і назавжди зрозуміла, що твій батько не якась звірюка, а бажає тобі тільки добра, з сьогоднішнього дня я тобі даю повну волю, — урочисто заявив він, зацікавлений, яке враження справили його слова.

Не вірячи власним вухам, дівчина підняла на нього свої красиві заплакані очі.

— Що? — задоволено запитав Мортій. — Може, думаєш, що я жартую? Ні! Ходи, куди захочеш, дружи з хлопцями, спізнюйся, але… — і він театрально підняв угору сухого кривого пальця, — будь обережна! Не запитуй уже більше в мене: «Можна вийти?» Гуляй!

Доменіка від радості розплакалась.

— Це… правда? — хлипала здивована дівчина.

— Правда! Тільки при одній умові: щоб говорила мені, коли я тебе запитаю, де ти була! Я батько і відповідаю за тебе. Обіцяєш?

— Обіцяю…

— А тепер усміхнись!

Обличчя Доменіки просяяло від щастя.

Мортій теж розтягнув губи в посмішку і вийшов у сусідню кімнату.

Дивна річ! Її батько став зовсім іншим! Зовсім іншим! Певно, помирився з матір'ю. Зрадівши, що мати її вже не страждатиме, Доменіка легкокрилою пташкою випорхнула з кімнати, забралася в найглухішу частину подвір'я, сховалась у своєму куточку й довго плакала від щастя.

Хата дядька Нака була на замку.

— На роботі, — сказав Максим, сідаючи в прозорій тіні шовковиці. — А може, й до міста поїхав. Він же збирався…

Хлопці неохоче лягли па пожовклій сухій траві. Була нестерпна спека. Платинове небо випромінювало пекельний жар.

— Це просто безглуздя, — ліниво позіхнув Сашо. — В хаті тепер прохолодно! — Він щасливо посміхнувся, але, згадавши, що його можуть помітити, квапливо повернувся на другий бік. Хлопець апатично глянув на море, схоже на тихий зеленуватий степ, заплющив очі й потонув у маріння, які час від часу потьмарювалися згадкою про Мортія. Придуркувата людина! І чого він знущається з дівчини? Що вона йому зробила? Чи, може, на ній відводить душу, що вже не багатій?..

Раптом Сашо схопився, як несамовитий.

— Еврика!.. Еврика!.. — закричав він не своїм голосом.

Хлопці байдуже глянули на нього. Певно, знову щось надумав.

— Ну що? — ліниво запитав Максим.

Сашо відповів не зразу, йому хотілося розпалити їхню цікавість, але сам ледве стримувався, щоб не проговоритись.

— Відкрив! — продовжував він торжествувати.

Колка розізлився:

— Та не тягни!

— Відкрив! — ще врочистіше повторив Сашо, не звертаючи на нього ніякої уваги. — Новий склад — у печерах!

Усі схопилися, мов ошпарені. Печери містилися за кілька миль од вітряка, біля Мису утоплеників. Хлопці знали про них, але бувати там не доводилось.

— А коли так, — догадався Максим, — старик з вітряка зв'язаний з бандою.

— Дурниці! — рішуче заперечив Андрій. — Як це тобі могло спасти на думку? Він божевільна, ненормальна людина. Яке він може мати відношення до кави?

— Правильно… — похмуро погодився Максим. — Доводи Андрія були незаперечні.