обличчі, вишкірився:

– Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?

Я кивнув і ликнув портвейну.

– А шо, Астата з Вами немає? Маестро коротко реготнув.

– І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький: Астат - ето я.

Він знову передав пійло мені:

– На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся.

g і так ти опинився ось тута?
– недовірливо перепитує Терезка.

– Саме так. При певних обставинах вираз «Слова - це світ, а світ - це слово»

мають феноменальну силу до пробудження.

– Ти, Менделєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?

Я дещо знітився - устами дитини гундосить істина.

– Ну... трішки. Але Антон - це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима

Менделєєва. Антон створений

197

у... гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не

робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив

ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.

– То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?! Я вдаю, буцім

ніяковію.

– Гаразд, - м'якне вона.
– Жартую. Але основну думку я вловила. Все є

відлунням нічого, так?

– Точно!

Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Менделєєва і наче

зауважує невидимі зміни.

– Отож, друзі, - каже хімік, погладжуючи бороду.
– Як уже було сказано, Бог -

великий любитель парадоксів. Мир вашій безодні. Бувайте

л

Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де драматургія.

– Ні х-х-хуя собі!
– видихає маестро.
– Я тоже так хочу... Але ше почекаю.

Вам наверняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою

которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені

цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ОСЯЯНІ СВІТЛОМ ПАРАШ

не скажеш - не розіб'єш (загадка)

Nothing's gonna change the world Marilvn Manson Маестро всюди бажаний гість - саме тому зараз він вагається, де зависнути

далі.

Він ходить під дощами Львова, щомиті й скрізь віднаходить колумбові яйця.

Маестро - це людина ідей. Він бризкає ними, наче мокрими пальцями. Тому пучки

пальців у нього завжди м'ятні.

Сидячи на лавці навпроти Друкарської Академії, він мружиться лагідному

сонечку, що пробивається крізь голе гілля на його писок. Він прислухається, як топляться в щебеті горобці. Ще ніколи пташки не вар'ювали так рано - ледве

березень, а з погодою робиться щось таке, від чого свербить верещати й

кидатись на радощах під трамвай №7.

Маестро до певної (для декого - лякаючої) міри є моржем. Надворі плюс три, а

він сидить на вітрі у тонкій вітрянці й смугастій матросці і є собі, як

кажуть, на приколі.

Поруч, на лавці, лежить валіза з двома блискучими замками. Всередині є капа-

ґобелен з вигаптуваним оленем біля годівниці - нею маестро накривається, коли

ночує влітку десь на будові чи в парку. Крім капи, у валізі лежать ліхтарик і

порепаний негодою Гросбух. На обкладинці тушшю написано: A.M. Давихам. Неопубл

Вулицею проїжджає деренчливий, гуркотливий і шалено радісний трамвай. Маестро

проводить його втихомиреним погл/ядом бодгісатви, дістає з кишені пачку

папірос «Екс-прес-22», ударом пальця по денці вилуджує одну, витрушує

201

трохи тютюну, вставляє між губ і закурює. На Ратуші б'є восьму.

– Із самого ранку над Гаваною стояло чисте небо, і ніщо не могло зіпсувати

рибалки, - каже маестро й випускає дим. Поруч, у вікнах пожежної частини

божевільно-яскраво блищить вранішнє сонце. За спиною наголошує на глибині

неба телебашта Високого Замку. У затінку, схожа на результат трильйона

чаклувань, лежить купа талого снігу. Маестро відчуває: його очікують великі

справи. Він такий дужий, що, варто напружитись, і букви довкола нього

вилягають у курсиві, наче польова трава.

Подумки він перебирає знайомих, з якими можна було б влаштувати щось шалене.

ІІ4

Можна трохи зависнути в панків з ізоляторного заводу. Вони чуваки добрі -