Тепер ще раз... Глянь на небо.

Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти

неперервних, важких формацій страто-кумулюс від горизонту до горизонту.

– Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.

Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.

– Тримай його. Дихай.

Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і

я. Між нами, певне, тривало якесь єднання - за браком слів не можу краще

передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі

переплетених рук. Від закинутої назад голови на очах затанцювали фіалки.

– Яке важке небо... відчуй його вагу... Відчуй, як воно тисне на тебе.

Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі-лим матрацом.

– Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.

189

Я моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в'ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в

зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось

таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.

– Збери всю важкість в одному повільному вдиху. Повільно набери повітря...

Пові-і-ільно... Та-а-ак... А тепер разом:

– ФТОР!
– ХЛОР!

– БРОМ/

– ЙОД/

(земля б'є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як

на пузі мій к ри к наповнює цей с віт своїм зву ком і світ і сну є тільки

через м ій з вук ми боже я КО СМОС)

Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх.

Тіло мимоволі обм'якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на

одне, я безупинно кричав:

– О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБОЖЕБОЖЕ БО Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!

Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба

ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі

звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.

Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар

щойно пережитого.

– Ну як?
– спитав Дикий, присівши біля мене навпочіпки.

– Тайм-аут. Десять хвилин, - видавив я. Женя гмикнув.

– Та й ну, Бром. Давай далі! Буде іде крутіше! Америку буде видно!

Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.

– Гаразд. Але через десять хвилин. Ми стали і запалили.

Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім'я хлору.

«Троянда?» - знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.

– Дикий, це троянда?
– спитав уголос.

Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.

– Талант, - сказав Олежик із незрозумілим сумом.
– Такий далеко піде.

Ми зробили ще одну паузу - хвилин так на п'ять - і ковтнули перцівки. Я

відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.

– Шум дерев, - охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів

мантру Дикий.
– Вслухайтеся і наповніться ним... Подивіться на небо... Яке

воно важке, як воно придавлює...

– ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!

Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були

відокремленість і сірий густий переляк. Голоси виникли так зненацька, і страх

від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як

фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки.

От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв'язався з

ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни...

Страх скував м'язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені

зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у

гігроскопічний спокій.

Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь

жовто-зелені спалахи я розгледів двох

190

191

міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з

пітьми спершу наші пики, потім руки. Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі