її закоцюблі лапки-долоньки,

віддати останню копійчину і, евентуально, завести до себе на ніч, а потім що

Різдва приносити їй кошичок зі святковим харчем.

Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме

бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку

писати навіть найменшим шрифтом - це вже гіперболізувати.

– Валимо, - кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів.

І тоді я зааплодував.

– Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, - сказав Дикий.
–

Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки - не хоче схилити голову перед

Богом і Його могутністю. Так, релігія - це цвях. Це кінець.

– Це розділення, - додав я. Дикий змовчав.

Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.

– Ша, рибйонок, - сказав голос із темряви.
– Хімію вчив у школі?

Я кивнув і насилу зковтнув слину.

– Ану видай ряд напруг.

Не замислюючись, я випалив:

– Літій-цезій-калій-кальцій-натрій-магній-алюміній... І

так далі.

Темрява з секунду щось думала.

– Чувак шо треба, Дикий. Але чо' такий шуганий?!

14

Дикий представив мені Фтора і Хлора, по-світському Женю та Олежку. Ми стояли

тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з

плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце, 186

187

коли погляд спотикався об нього, боляче тьохкало і наказувало вважати собі.

Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).

– Магічно, - пошепки зауважив Олежик.
– І романтично. Зараз би бенгальських

вогнів - чудесно було б. Я б точно просльозився.

Дикий, нічого не кажучи, витяг із сумки продовгасту картонку, а з неї -

чотири довгі патички. Бенгальські вогні.

У мене відпала щелепа. Я повірив! Я повірив у те, чого не буває! Я повірив і

був у захопленні, наскільки могутня ця віра у Дикого. Він повірив, що в нього

в сумці випадково завалялися бенгальські вогні, і дійсно виявив їх там!

Черкнула чиясь запальничка. Ми піднесли до язичка полум'я кінці паличок. Я

спостерігав, як червоніє кінчик моєї палички, і напружився, чекаючи: от він, от він, зараз як порсне іскрами на всі боки...

– ІСКРИ!
– захоплено, владно вигукнув Дикий.

З диму, що вився від паличок, вискочив сніп іскор. У мене запаморочилася

голова й підкосилися ноги. Я справді побачив фонтанчик веселих бенгальських

іскор і буквально запищав од радості.

Розчарованим басом Женя сказав:

– Так це ж індійські палички!

Я підніс свою до очей і принюхався. Пахло сандалом. Дикий зітхнув.

– Ну, і для чого ти?

– А я бачив! Я бачив!
– закричав Олежик.

– Я теж, - підтримав я. І додав: - Магія віри. Ароматичні палички кадили

розкішними пахощами.

Тліючим кінчиком я малював у темряві петлі та вісімки, а троє галогенів

докурювали сигарети. Мені однозначно було комфортно з ними, і в чому б не

полягав сьогоднішній Ритуал, я з радістю простирчав би у цій компанії хоч до

ранку.

Олежик викинув недопалок і сказав, що варто починати.

188

– А як же Астат?
– спитав я.

– Він поруч. Як піде все гаразд, ще сьогодні познайомитеся.

Ставши у коло потісніш, ми поклали руки на плечі сусіда; справа від мене став Женя, зліва - Дикий, навпроти ......

Олежик. По центру продовжував стояти телефон.

– Слухай шум дерев, - звернувся до мене Дикий.
– -Почуй, як шумують зараз

екваторіальні ліси у Бразилії... як гуде вулкан...

Запала тиша, і я прислухався до рівномірного поскрипування обмерзлих гілок.

Уявив еліпси, які описують кінчики гілок у темряві на вітрі. Уявив лінії

кори, натягнуті від чубка вглиб ґрунту, мов невиразні меридіани.

Від шуму дерев вуха фонили, як два ехолоти.

Коли шум гілок став космосом, Дикий наказав:

– Глибоко вдихни повітря... Ні, повільно... От... так. Повільно видихни.