році. Грамофон, що гуде - це вухо, котре прислухається до самого себе.

Олег П-ський запевняє, буцім якось побував у Ambient-cafe. Він каже, що

всередині кафе дійсно стоїть великий грамофон з латунним розтрубом, помальованим на чорно. На патефоні обертається тільки одна грамплатівка: культовий альбом шанувальників dark ambient - The Power of Blindness.

Маестро запускає почорнілі пальці під окуляри і з насолодою тре очі. Ховає

«Неопубл», бере чемодан і, жахаючи невротизованих трамваями голубів, віддаляється від лавочки в не відомому птахам керунку.

6і2

Маестро вирішує, якого значення надати шестірці в компанії двійки о такій

ранній годині. Вирішивши, звертає за ріг й опиняється на початку вул.

Нестерова.

211

Перше відчуття, коли стоїш між високих, вузьких цегляних берегів, -

протяжність.

Як правило, люди, котрі випадково забрідають на Нестерова, не вірять, що у

Львові може існувати така пряма й непропорційно вузька вулиця - до того ж

така довга. Не вірять, а тому забувають.

А коли надибують знову, вчергове не вірять і забувають. Маестро не був тут, певне, років п'ять. Можливо, теж трохи почав сумніватися?

У спину б'є масивний порив вітру і валить маестро на землю. Над головою

проноситься здичавілий кульок і швидко падає у перспективу. Значить, воно все

ще тут, думає маестро, підіймається на коліна і, скориставшись із затишшя, підлазить до стіни.

На Нестерова, скільки маестро себе пам'ятає, дули потужні протяги. Колись тут

було чутно, як ходить потяг. Правда, незрозуміло звідки. Напевне, це вітер.

Ще один порив вітру закручує обгортку від морозива кудись угору. Вздовж

стіни, в яку втискається маестро, тягнеться напис: Я ШИЗІЮ ВІД СВОБОДИ!

Через весь напис, мов нічого й не сталося, мирно крокує перше весняне

сонечко.

Канешна, впізнає власну роботу маестро і згадує роки, коли свобода змушувала

його шизіти і рубати пальці. Свідомість збирається у фокус, і світ наче

вибухає товстим шрифтом.

Маестро глибоко втягує повітря, рахує до чотирьох і повільно видихає. Одною

рукою він притискає валізу до серця, а іншою допомагає собі піднятися. Поки

що все тихо. Після такого затишшя завжди бувало кілька хвиль сильного вітру.

їх він любить найдужче

Легенький вітерець крутить пилом, на вулиці все стихає. У розламі поміж

будинків видно, як вітер жене молоді хмари. Маестро виходить на середину

вулиці й сідає навпочіпки, ніби збирається плигати через «коня». Напружує

ноги.

Як тільки маестро видихає повітря, чути сильний порив вітру, маестро

вистрибує жабою в саму течію, але підскакує

надто повільно, і хвиля вітру спершу підхоплює, потім вдаряє ним об землю.

Проїхавшись на чемодані, завбачливо притиснутому до грудей, Маестро

втискається в асфальт і перечікує, поки мине порив. Ходити по Нестерова, не

зігнувшись - неможливо.

Маестро знову займає вихідну стійку - наче мураш наміряється заплигнути на

пролітаючу повз нього бабку.

порив вітру здирає його з землі підіймає над хідником метри на два й несе

несе алилуя матко боска падаю нє не се несе несе н есенесе оце ого-гооо о оо

о о О ООО О

О о оо о

Маестро відчуває, як його переважує вліво, і наступної миті чує глухий удар

(з нього вибили видих) свого грішного тіла об стіну.

– Я можу! Хо-хо! Я перемагаю!
– каже він біло-блакитному небу і починає

підійматися. Все ще тручи задницю (всі діти божі падають на дупу), маестро

задоволено сміється і щось вигукує до вітру, поки нарешті не зникає у проймі

будинків, залишаючи весняні вітри вулиці Нестерова небові й цеглі стін.

Спускаючись по Сахарова, маестро повертається думками до Коклюшів та їх

«Останньої території». Непогано б перетворити їх руїну на таку собі твердиню

суб'єктивізму. Виростити для експерименту якусь субкультурку. Розробити щось

на зразок естетичного маніфесту, підшивки текстовізій як джерела абсолютно

суб'єктивного тлумачення назв та імен. Назвати якось велично і вселенсько:

«Бароко тиші», чи «Опера скрипу», скажімо, чи навіть «Кабукі Бога»... Тут