Я - хімік.

Гадаю, тепер це звучить переконливіше?

Я почув npQ Клуб галогенів відразу по зимових канікулах. Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять. Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми

з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до

пляшки сухого ординарного.

133

Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної

музики середини сімдесятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато-

багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним

– як Менделєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав - не просто

Джимом, не тільки Менделєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні - в

останній день, коли Андрон поруч.

– Бачиш, он ті дерева, - Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці

десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на

сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на

деревах зі сліпучо-золотого зробився пастельно-блакитним.

– Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і

десь у Норвегії. А в нас - такі, акліматизовані. Гіршенькі, звичайно.

Хвилину я розглядав їх.

– А шо в них особливого?

– Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнадцятого століття. А якийсь

польський граф зі Львова підпільно викупив пару щеп із двору самого Людовика

п'ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.

Я кивнув головою, не маючи сил ігнорувати пекучо-прекрасні й до болю холодні

пастелі.

– А секрет їх у тому, що влітку вони - дерева як дерева, а взимі іній на них

забарвлюється в певний колір.

– Та ну!

– Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха.

Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!

Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім

світлом.

– А там-он далі - блідо-персикові, он там - ледь фіолетові. О, глянь сюди.

Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.

134

Я зачаровано мняцкав поглядом м'які гами, зі смаком підібрані плавні переходи

кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все

непросто...

Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов

ненароком, кинув:

– Ти чув про Клуб галогенів?

Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу

виникли підозри: звідки чув, хто сказав... і таке.

– Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.

– Клянусь.

Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.

– Ти Таблицею поклянися.

Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Менделєєва, поклав

занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:

– Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Менделєєвим!

Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я

вирішив довести, що вартий найвищої довіри.

– У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, - чітко

вимовляючи кожне слово, відважив Андрій. Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування

світової змови.

– Справжніх фанатів, - продовжив він.
– Таких, як ми. Та шо там ми! Крутіших

у сто разів!

– Скільки їх?
– хрипким від хвилювання голосом спитав я.

– Четверо. І ше один.

– П'ятеро?

– П'ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п'ятий - Астат. Але

його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я

був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого -

135

заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в

Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм

підійдеш.

– І я тепер можу зайняти твоє місце, так?

– Якщо захочеш.

Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.

– Слухай, а чим той Клуб займається?
– поцікавився я. Бо за цим питанням і