Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому - «Дмитро Шмігель, хімік-

маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В

мене колись навіть сон був - що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.

Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи

незрозумілого порошку бурого кольору. Мені подобалися такі фетиші - грудка

сульфату міді в носовичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо-фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на

згорнутий учетверо аркуш пагіеру: всередині - порошок перманганату калію.

Марганцівку я носив як самозахист - якщо несподівано сипонути ЇЇ в очі, у

недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.

Тільки-но я поліз у пачку за черговою сигаретою, як почув чийсь ввічливий

голос:

– Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?

Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П'явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь

стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його

довірливого ока.

Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:

– Мерсі.

П'явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь.

П'явка втягнув губками дим. Я напружив вилиці. Я буквально відчував, як

П'явка вже смокче з

144

145

мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися

слова Андрія. П'явка затягнувся, видихнув дим і

– Хух, ой, дякую, шо дав закурити, а то на парі так уже мене замучили, а я

зранку не встиг, знаєш, я їжджу все тролейбусом, а спати лягаю пізно, а

знаєш, як ранком важко вставати, а сьогодні ше запізнився і не встиг перед

парою покурити, взагалі, сьогодні якийсь такий день, постійно бігаю. До речі,

– П'явка простягнув спітнілу долоньку.
– Буба.

Я потис цю в'язанку розпарених медуз і відрекомендувався:

– Дімка. Менделєєв. Джим. Хімік. П'явка розплився в посмішці.

– Ти шо, таке цікаве прізвище, тобі, певне, всі казали, шоб на хімію йшов! Та

й правда, певне, знаєш, вищі сили так направили. Ти шо, отаке прізвище, -

П'явка показав великого пальця.
– Я тоже все життя мріяв про якесь нормальне

прізвище, або...

– Це... взагалі-то... прі-і-ізвисько, - я навмисне розтягував слова, даючи

підсікача його скоромовці.

– Ой, прізвисько? Ха, а я думав - ім'я! А в тебе одночасно два прізвиська -

Менделєєв і Джим? А чому ти Джим? Це ніби від Дмитра?

Я вайлувато пригладив джим-моррісонівську бороду періоду скандалу в Маямі, вважаючи тему вичерпаною. П'явка розгублено замовк. Його лицем чітко

замерехтіли стежини, котрими полились думки на кшталт: я от хотів з ним

поговорити, можливо, дізнатися щось цікаве, можливо, це людина якась цікава, можливо, я йому сподобаюсь, можливо, ми станемо друзями, можливо, будуть

якісь нові знайомства, а тут він не хоче відповідати, змовчав, он як, відкритих людей тепер ніде не люблять, ох-ох-ох...

Я перервав це ментальне пиздіння, просто струсивши головою. Бамбон на шапочці

замотилявся. П'явка і справді

внутрішньо завмер. Я бачив: його поманила свобода, з якою я зробив цей жест, так само, як бражника манить нічний ліхтар.

Я глянув і зрозумів. І думайте про мене, що хочете, - що я самозакоханий, егоцентричний і зарозумілий, що насправді лише хочу виділитись із натовпу, що, до того ж, вдається не надто добре, - але я вмить просік усю П'явчину

суть. З усіма його мамами, сестрами, бабцями, що закутують дитя в опіку, мов

у шалик, а в шалик - наче в зашморг, з усіма виконаними і перевіреними татом

домашніми завданнями21, він тільки умів бути ідеальним споживачем опіки, колискою родинних тривог та успадкованих страхів. Але перш за все він

потребував опіки, хатнього дезоксигідрогероїну - за будь-яку ціну і кожної

миті.

Я пошкодував, що не ношу в сумці пляшки з каламутним семом22 - отак би зараз, на здивованих очах П'явки, відважити в горлянку. Ну, суто для вигляду - ви ж

розумієте, я не п'ю.