нав'язливої всюдисущої хуйні я сидів і втикав у стінку. І мені було пофіґ.

Я тік.

2. Гніздо

Десь років так із п'ять тому я вирішив зробити зі своєї кімнати Музей однієї

людини. Властиво, музей самого себе.

Покрити своєю присутністю кожну шпару, кожну пляму, кожен кутик кімнати, клеючи й слинячи, повзаючи і випорожнюючись тут і там, як велетенська оса-

амфофіла.

Зробити осине гніздо.

Коли ідея ця прийшла до голови, я здався собі чистим і легким, як дотик

каліграфа до паперу. Коли помру, думав я собі, в мою кімнату-музей бажаючих

поселятимуть, як у готель. За тиждень відвідувач скромних дванадцяти

квадратних метрів Осиного Гнізда, вкритих знаками моєї присутності, буде

отримувати встановлений раціон, який

І38

один до одного відповідатиме кулінарним смакам покійника. Постійно гратиме

улюблена музика покійника - для входження в атмосферу. Решту часу шановний

добродій відвідувач смакуватиме найґустовнішу протопоезію побуту: залишені

мною артефакти.

Мінерали, розкидані купками, пластами й нашаруваннями по хаті - берлінська

блакить, силікатний пісок, гіпс, корунд, цирконій, берилій, брунатні розсипи

брому, безліч пробірок з ароматними речовинами, схожими на киселі-

концентрати. «...Але обережно, шановний!
– застерігатиме рекламний проспект

до музею.
– Покійник добре знався на хімії, тож вважай - не натрап на

отруту!». Сухі тільця комах, заплутані у павутиння, схожі на карту Ґондвани і

Лавразії плями потопу з квартири поверхом вище, химерно орнаментовані

воронячим пір'ям і тролейбусними квитками тріщини в кутках, порості добре

вгодованої колонії плісені (я удобрював її спеціальними розсолами), м'які, плавні кільця волосин, схожі на лискучих вужів, якщо розглядати їх під лупою, вростання моєї органіки в бабусині розбиті годинники з потрісканим склом на

циферблатах, перероблений на кальян апарат Кіпа з налиплим на стінки гашишем

і з порохом, налиплим на гашиш, мензурки, клаптики подертих фотографій дівчат

– витончена насолода самотнього фетишиста... велетенські шматки нігтів з

великих пальців на ногах, схожі на засохлий, потертий на грубій терці твердий

сир, погнуті ланки давно загублених ланцюжків, шпильки, трибки, браслети від

годинників і ключики від «катеринок», старі батарейки моделей А, АА і ААА,

«Крона» і «Сатурн», які з роками стають липкішими, а за язик щипають уже

ледве-ледь. Газовий лічильник, розгаратаний спеціально до такої межі, щоб

деркотів усередині: це деркотіння імітувало барабанний дріб дощу по бляшаному

підвіконню. Ціла колекція предметів без назви: я умовно розділяв ці артефакти

на Металевий і Склокерамічний періоди. Згодом додався ще й третій -

«Найзагорнутіший», тому що я навіть не міг конкретно визначити, що я перед

собою бачу. І чи не галюциную, бува.

139

3. Предмети без назви

Кілька слів про колекцію речей без назв. Усі вони мали загадковий вигляд, огорнуте невизначеністю походження й абсолютно сюрреалістичне призначення.

Найтривіальніші об'єкти можна було порівняти з деякими предметами світу

буденності: з гребенем для розчісування мідних дротів, наприклад, або з

відламаним лезом ковзана, яким зручно пиляти черствий хліб, чи з затичкою до

ванни, оздобленою компасом. Чи з футляром від подвійної підкови. Або з лупою

для розглядання розсипаної солі (хто не знає, нагадаю: цей прилад кріпиться

спеціальними затисками до шийки столової ложки чи виделки). Але таких

предметів були одиниці. Решта - чорні діри інтерпретацій.

Я ретельно оберігав свою колекцію і не хотів, щоби хтось бачив її до моєї

смерті. А то покажу комусь із необережності, а тут якийсь, блядь, кухонний

ерудит відразу візьме й випалить: «Так це ж звичайнісінький штангенциркуль!».

Чи там «зільберґштуцель» якийсь. І все - магія неназваного відразу зникне.

Тому я дуже дорожу ними - небаченими і неназваними. Невпізнаними.

Колекцію неназваних речей стороннє око бачило тільки раз, і це око належало

Андрієві - найближчому з найпосвя-ченіших. Попередньо я взяв з Андрона

обітницю не називати мої об'єкти. Хай навіть подумки. Він оглянув їх і