На невеличкому пароплавчику було всього п’ять чоловік; кінець туристського сезону в Марселі схожий на різдво — на вулицях безлюдно, сумно й самотньо; цей день наїжить дому, сім’ї, ніяких тобі гостей, лише свої, наперед відомо, кому який дістанеться подарунок, немає відчуття ручного свята, воно буває тільки в нас: нагрянув у гості, хоч у хазяїна порожній холодильник, байдуже, він піде до сусідів, дивись, на столі й пляшечка вродилася, вінегрет Організують — картопля, цибуля, солоний огірок, часничок та буряк, зараз таке менше готують, більше ударяють по кулінарії, а раніше, особливо в перші післявоєнні роки, вінегрет був головним частуванням у кожному домі.

«Чорт візьми, як хочеться додому, — подумав Степанов, відчуваючи смак вінегрету. — Приїхати до Сані, до Аверіна Семена чи до Кирсанова, той завжди робить вінегрет, старий, добрий, наївно-хитрий лікар, скоро виповниться сімдесят, а вперше ми з ним поїхали на полювання, коли йому ще й сорока не було, а тобі самому тоді тільки-но стукнуло чверть віку… Зупинись, мить, зупинись, бога ради! А про вінегрет ти не дарма безперестану думаєш, — сказав він собі, — будь прокляте це твоє асоціативне мислення. Ти береш собі тайм-аут, як у баскетболі, коли стомився й треба зібратися перед рішучим кидком, який визначить результат зустрічі… Ти шукаєш шляхів для досягнення своєї мети, тому й згадуєш все дороге тобі, що дає можливість заплющити очі, розслабитись, а потім різко встати й зробити кидок — для перемоги… Я ломлюся у відчинені двері, в цьому моя помилка; я мушу зробити так, щоб та людина, з якою мені треба поговорити, була зацікавлена в цій зустрічі, як і я, може й більше… Ну, добре, а як цього домогтися? Дуже просто, — зрозумів Степанов, — тут, на Заході, всі роблять паблісіті, тут можна написати геніальну книжку й померти невідомим, якщо ти поганий комівояжер свого таланту, не маєш зв’язку з пресою і заповзятої властивості самореклами. Треба було послати тим, з ким я хотів розмовляти, фотокопію обкладинок моїх книжок, виданих тут, відбитки критичних статей і фоторепортажі про мене… Звичайно, соромно, це в нас просто неможливо, та ні, можливо, на жаль, але ставлення до такого комівояжерства зневажливе, прямо протилежне тутешньому… І цій самій Люсі Лоран я повинен був відправити фотографії, але зараз час прогаяно, значить, треба піти в газету й попросити колег, щоб вони відрекомендували мене їй, тоді легше буде розмовляти з нею, от уже воістину мудрий по шкоді…»

На острові Іф було безлюдно; два всюдисущі японці; клацали своїми чудернацькими камерами все і всіх; вузька дорога, що вела в тюрму, на вершину гори, пахла минулим літом, каміння ще зберігало сонячне тепло.

… Камери в тюрмі були іграшкові, каземат напівзруйнований; краще б не приїздити сюди; Дюма придумав свій Іф набагато страшніший, зовсім інший.

… Повернувшись до Марселя, Степанов зразу ж подався в редакцію, заздалегідь попросивши свого паризького видавця (зв’язався з автомата на набережній) подзвонити місцевим газетярам.

… Через годину він ішов на зустріч з мадемуазель Лоран; вона попросила Степанова приїхати на набережну; зустрінемося біля причалу «Острів Іф», я буду в червоному платті, дуже худа, схожа на висушену рибу.

— Мені не дуже хотілося б говорити про це, — Люсі Лоран потяглася за сигаретами; курила «Голуаз», чорні, найміцніші, без фільтру.

— Я розумію, — відповів Степанов. — Пробачте мені, ради бога… Але йдеться про те, щоб не дати скоїтися новому злу…

Вона жорстко посміхнулась:

— Все одно скоїться.

— Можливо. Та коли не спробувати стати на перешкоді цьому, буде соромно дивитися на своє відображення в дзеркалі.

— Не дивіться.

Степанов примусив себе всміхнутися?

— А як же голитися?

Жінка сухо запитала:

— Що вам від мене треба?

— Мені важливо знати, хто стояв за тим варварським бізнесом, у який втягли вас. Конкретно вам знайоме ім’я Дона Валлоне?

— Ні.

— А його адвоката Ферручі?

— Ні.

— Ви давали свідчення поліції про все те, що з вами сталося?

— Гадаєте, після таких свідчень мені можна було б далі жити в цьому місті? Та й взагалі у Франції?

— Але ж ви дали інтерв’ю газетам…

— І прокляла себе за це.

— Ви припускаєте, що цей страшний бізнес може тривати?

— Він триває.

— І ви спокійно до цього ставитесь?

Обличчя жінки зібралося в якусь дивну гримасу, потім вона тихо засміялася.

— Я ставлюся до цього з радістю… Не я одна… Знаєте, як приємно, коли не тільки ти закалялася лайном і зламала собі життя…

— Я не вірю вам, — сказав Степанов твердо. — Я вам не вірю.

— Ви не вірите мені, бо не зазнали того, що довелося зазнати мені… Коли твій робочий день починається о восьмій ранку, а закінчується о третій ночі, коли ти перестаєш бути людиною, а служиш підстилкою, коли чотири рази на рік привозять лікаря і він робить тобі аборт, але, перед тим як покласти в крісло, теж вважає за свій обов’язок посопіти з тобою на дурняк… Коли б я могла написати про все, що мені довелося пережити, я віддала б це Лелюшу чи Годару, вийшов би непоганий фільм, але я не можу про це писати, бо в мене розірветься серце… Воно й зараз, коли я розмовляю з вами, болить, і рука холоне…

— А ви не хочете знайти тих людей, які вмістили у газеті оголошення про «вигідну роботу на березі моря»?

— Цей чоловік сам знайшов мене, мосьє Степанов, він мене знайшов невдовзі після того, як я вирвалася звідти… Я живу в квартирі, яку він купив мені, і я одержую від нього щомісячну дотацію, на яку я живу собі в достатку.

— Ви можете назвати його ім’я?

— Можу. — Жінка знову закурила. — Ви самі його тільки що називали. Так, це адвокат Ферручі, ви праві.

— Вас хтось попередив, що я запитуватиму про цих людей?